Галка - Павло Федорович Автомонов

цей зроблено місяця липня, року сорок першого. Ще тоді хлопці нашої батареї вірили, що фашизм розіб'ємо і що кожному з нас не доведеться показувати свої руки ворогові. Кожен щось і виколював на спомин про Червонопрапорний Балтійський флот, про «Аврору», що стріляла по буржуазії… — відповів я винуватим голосом. — Нічого. Вовка боятися — у ліс. не ходити! Нехай ворог боїться хлопців з такими якірцями…

— Вірно, — погодився генерал, зітхнувши. — Ви воюватимете на своїй землі, хоч і у ворожому тилу, і не повинні боятися німців. Та це не означає, що ви не будете обачними. Вірно і те, що не маєте права ні за яких обставин потрапити в кігті ворога. А радист особливо: він найцінніший «язик» для противника, бо знає багато, у нього шифри, у нього радіостанція. Отож, товариші, треба морально готувати себе до гіршого, навіть до смерті в ім'я перемоги і неодмінно вірити у краще, у світле, у те, що ви таки повернетеся на Велику землю, з честю виконавши завдання Центру…

— Так і буде! — пообіцяв за всіх пскович Сокіл.

Петро Петрович подивився пильно, не кліпаючи очима, на Сокола, на Івана, Петра, Коропа, Орла, Кудрявого, а мені підморгнув примруженим оком, мовляв, все буде гаразд, радисте! Генерал підвівся.

— Час нам іти, Андрію Савичу!.. — І до всієї групи: — Ми сьогодні добре побесідували.

— За все вам спасибі!

Кожен хотів допомогти генералові й майорові вдягтися. Той приніс фуфайку з вішалки, інший майорову шинелю.

Я подав генералові шапку, вуха якої стирчали у різні боки.

Він по-змовницькому посміхнувся сказавши:

— Де тут у вас кран, що протікає? Зараз ми замінимо прокладку…

НАПЕРЕДОДНІ

Всі ми після візиту високого гостя вечорами сиділи дома чекали: ось-ось нас одвезуть на аеродром, якщо хоч трохи проясніє небо.

Минулої ночі випав свіжий сніг, і ми, роздягнені до яса, вискочили з квартири на подвір'я, щоб умитися. Старшина якраз привіз нам продовольство. Загадково, притуливши палець до губів, він повідомив:

— А увечері, можливо, привезу шестиденний сухий пайок.

Старшина поніс харчі у квартиру (у нього був свій ключ) а ми ще розтирали один одному голі спини білим, пахучим снігом, вигукуючи й покректуючи.

Занять сьогодні не було, і вже ранком ми могли сходити в кінотеатр. Я з Орлом не пропустив такої нагоди. Швидко одягся і підперезався ременем, на якому була кобура з пістолетом ТТ. Ми покинули квартиру.

Дивилися в «Аврорі» фільм Олександра Довженка «Битва за нашу Радянську Україну». Події у фільмі розгорталися на Слобожанщині, на стиці Бєлгородщини і Харківщини, де відгриміла влітку минулого сорок третього року нечувана в історії танкова битва. На екрані вгадувалися слободи і села, що в них доводилося мені колись бувати. Серце билося, аж стугоніло у скронях. Села понівечені вогнем, потрощені бомбами і снарядами. Сидячи в кінозалі зрозумів, що через мій рідний край проліг чи не найважливіший маршрут Червоної Армії, по якому вона неодмінне дійде до фінішу, до розгрому німецько-фашистської армії. З-під Бєлгорода наші війська вдарили на Харків, Богодухів, Гадяч, щоб звідти вийти до Дніпра.

Кінооператори зафіксували десятки спалених танків, німецьких і наших, літаків. Біля гаубиць і дальнобійних гармат роздягнені до пояса, замурзані й спітнілі гармаші працювали, немов на молотьбі. Безперервні атаки автоматників-піхотинців, що бігли вперед, у вогонь і дим. «Це ж і тут будуть такі ж жорстокі бої, коли Ленінградський фронт і Балтійський флот перейдуть у наступ, щоб остаточно прорвати блокаду й розгромити 18-ту і 16-ту армії німців!..» — подумав я, не відриваючи очей від екрана. Тим часом діди, бабусі виходили з льохів. Босі, у лахмітті, немов старці. За спідниці бабусь хапаються перелякані онуки. Це — теж війна. А навкруг вогонь і клубочаться дими, неначе з кратерів вулканів. І в цьому пеклі раптом вихоплюється, хитаючись, жовтоголовий соняшник. Згадалися вибухи і сонях з іншого фільму про битву на Україні у 1918 році. У першому ж кадрі кінокартини «Щорс» теж був соняшник… Цвіте соняшник серед вогню, димів, як символ нездоланності рідного краю.

Я не уявляв, що діялося б зі мною зараз, якби не знав, що мати і брати живі, що весь цей гуркіт і вогонь уже покотилися могутнім валом далі на захід! Хвилювання за рідних і близьких, за своїх земляків, яким судилося залишитися в окупації, додали ще й картини нечуваних звірств німецьких фашистів у щойно визволеному Харкові. Вулиця Свердлова. Я пам'ятаю будинок навпроти кінотеатру. Кінокамера увічнила балкон на другому поверсі. На балконі висіло троє страчених…

А далі розгорнулася ще одна історична битва — Дніпровська епопея. На шляхах плакати: «Дайош Киев!» До Дніпра сунуть танки, самохідки, артилерія, нестримно біжать автоматники. Перші бійці вже зачерпнули у каски-шоломи дніпровської води і п'ють жадібно, усміхаючись, ніби на цьому березі для них уже скінчилася війна. І знову — «Вперед!» Ріка клекоче від вибухів снарядів і бомб, бульбашиться від куль.

«Які ж молодці оператори, що отак зблизька знімали живі й неповторно героїчні картини, вихоплені з виру війни!» — подумав я.

Ще миготять батальні кадри, а на екрані — Колонний зал будинку Спілок. Виступає вродливий і могутній Герой Радянського Союзу мінер Василь Яремчук. Чорнявий, ніс орлиний, погляд темних очей бистрий.

«Брати по крові, брати по боротьбі, брати по священній ненависті до гітлерівських розбійників! Україна живе й бореться! Український народ не стане рабом. Горить земля під ногами німецько-фашистських окупантів-бандитів! Тільки моя партизанська група пустила під укіс 12 ворожих ешелонів, висадила сім мостів…

Брати — пригноблені слов'яни! Звертаюся до вас від імені партизанів і партизанок України! Нещадно знищуйте фашистських гадів, які хочуть зітерти