Галка - Павло Федорович Автомонов

персоналу, як називали цю категорію, керівників виробництва, і тому завжди йому доручалася найтяжча зміна, найтяжча робота, чого й діставалося йому серед спеців на трьох. Однак батько ніколи не бідкався. І коли мати починала говорити, що з нього «точать соки, як з цукрового буряка сироп», — ображався. Він був гарячий до роботи й дуже хотів, щоб я, його перший син, не виріс хникою.

Та ось і наш будинок на Невському, і квартира у під'їзді на другому поверсі.

Хлопці всі були дома. Не роздягаючись, я пішов до своєї кімнати. Там на ліжку ніжився Кудрявий, задоволено ворушачи пальцями у вовняних шкарпетках. Він читав томик віршів Олексія Толстого. Книгу цю я знав по обкладинці.

Ты анаешь край, где все обильем дышет, Где реки льются чище серебра. Где ветерок степной ковыль колышет, В вишневых рощах тонут хутора, Среди садов деревья гнутся долу И до земли висит их плод тяжелый? —

прочитав уголос.

— Закінчимо війну й поїдемо у цей край, до тебе, Галко. А потім на мій Урал, у Бєлорєцьк. Чув про ріку Белую? Живописнішої нема у світі. Послухай ще справжню поезію:

Туда, туда всем сердцем я стремлюся, Туда, где сердцу было так легко, Где из цветов венок плетет Маруся, О старине поет слепой Грицко, И парубки, кружась на пожне гладкой, Взрывают пыль веселою присядкой!..

Кудрявий зітхнув:

— А тобі, видать, не до «присядки».

— У мене пістолет украли… — промовив я.

— Іди ти! — Кудрявий схопився на ноги. — Де?.. В кінотеатрі? На вулиці? У трамваї?..

— Мабуть, у кінотеатрі, — відповів я, понуривши голову. Ми мовчки дивилися один на одного: я винувато, командир докірливо, але без серця, без зла.

— І я, і вся група так вірили у тебе, Галко, — прошепотів Кудрявий.

І знову настала пауза. Раптом у сірих очах Кудрявого забігали грайливі вогники, і він сказав:

— Вірили і будемо вірити! — Зненацька звернувся до товаришів. — Хлопці! У Галки шпана пістолет витягла.

— Невже? От біси-анцихристи! Може, нам варто переодягтися в цивільний одяг, командире? — мружив замріяні голубі очі Орел, шукаючи виходу з цієї біди.

На тривожний поклик вскочили до кімнати Іван, Сокіл, Петро і неквапний Короп. Всі кліпали очима, дивлячись на мене, немов уперше бачили.

— Щось придумаємо… — заспокоїв мене Сокіл.

Іван, накидаючи на шию райдужний шарф, подарований Катериною, запитав у когось:

— Де моя кепка з ґудзичком?..

— Що ви затіяли? Я один відповідатиму…

— Не той це випадок, коли — один! — сказав і Петро, заступник командира групи, одягаючись у демісезонне пальто.

— Помислимо логічно, — обмірковував уголос Кудрявий. — «Позичимо» пістолет у якогось полковника, що гав ловить. А повернемося з ворожого тилу — попросимо пробачення.

— Без пістолета поки що обійдуся!.. Головне, що ви зрозуміли мою біду, — відмовлявся я від наміру хлопців допомогти мені.

— Честь групи вимагає, щоб пістолет був зараз і в тебе! — втрутився рішуче завжди обережний Короп.

— Вірно! — ствердив старший лейтенант Іван і до мене: — Ось помацай, який шарф! Катюша подарувала! — підморгнув. — Почнемо, хлопці, від Літейного мосту і до зупинки «Пяти углов». Пароль: «Катя! Нам пора виходити…»

Я стояв ніби на роздоріжжі, немов заплутався у густому лісі. «Катя, нам пора виходити!..» — ще лунало у вухах. До мого приходу зі своїм нещастям хлопці були неначе сонні бджоли. Вигук Кудрявого розбуркав їх. Усі раптом почали прагнути до дій, за чим скучили, бо набридло очікування літака. А що ж далі?

Йдучи на квартиру, готовий був вислухати від товаришів навіть слова презирства. Життя! І це після того, як два дні тому, генерал рекомендував мене начальником штабу групи!.. «Яка ганьба! Хіба ж міг я припустити, що в героїчному Ленінграді водяться ще вурки в час війни!..»

Хлопці вже були готові покинути квартиру, як зайшов, відімкнувши двері своїм ключем, старшина.

— Що за шум, а бійки нема? — запитав жартівливим тоном комендант.

— Багато знатимете — швидко постарієте! — відповів прислів'ям Кудрявий.

— А я вам уже сухий пайок привіз на дорогу, — стишив голос старшина, зиркнувши на мене, а потім на порожню кобуру, що лежала на столі.

Я перехопив погляд його лукавих очей. Та старшина одвернувся і подибав неквапно до етажерки, заставленої товстими томами. «Так! — раптом осяяла мене думка. — Цей лис Микита, служака-інтендант ранком, коли ми вмивалися на подвір'ї снігом, міг вийняти з кобури мій пістолет! Кобура висіла на спинці стільця разом з гімнастеркою. Зараз схоплю за барки цього підступного типа!..»

Старшина розсунув чотиритомник «Толкового словаря живого великорусского языка» Володимира Даля і дістав пістолет.

— Візьміть, — звернувся до мене. — Однак пильність треба виявляти не лише там, а й по сей