Галка - Павло Федорович Автомонов

З заздрістю дивився на офіцерів, що йшли перемовляючись. Хода їх впевнена. «І це від того, що при зброї!» Все життя, все, все на світі для мене сходилося в одне — пістолет!

«Лопух я! Дав себе уколисати мріям. А тепер… Що, спробував ти, Галко, попрацювати на низьких антенах, з болота, обходячи пагорби? Короп на це ніколи не відважиться. Короп — чоловік практичний, не дасть почуттям затуманити розум. То нащо йому сушити голову про природу розповсюдження коротких радіохвиль і про висоту, довжину антен. З Коропа вистачить і того, що вдовбали у його голову інструктори, бо обставини, випадок, а не покликання зробили лісника на війні радистом. А я ж цим радистом був записаний у перший день прибуття на військову службу! Я ж учився півроку на радиста. То кому ж, як не мені, а не Коропу, шукати якісь заходи, щоб поменше вбивали нашого брата-радиста і розвідника? 1 вся ота розмова моя з генералом перед усією групою виявиться базіканням…»

Я незчувся, коли звернув на вулицю Повстання. Тут люду не так багато, як на Невському. Та що мені до них?.. А думка свердлила мозок: «Ганьба перед хлопцями! Перед майором і генералом! Хтось же з них таки подумає, що я навмисне позбувся пістолета. Люди є люди…»

До горла підкотився клубок якихось ніби слизьких ниток. Ніби підсвідомо звернув у під'їзд крайнього будинку. Пройшов кроків з десять і зупинився перед флігелем. Постукав у двері. Вийшов знайомий двірник, без шапки, щось жуючи.

— Ти? — до краю був здивований старий двірник.

— Я, дядю Кузьмо! А Василь і Оскар ще тут?..

— Вже три тижні, як у відрядженні.

— А-а… Це б і я з ними повинен. На жаль, не судилося…

— Встигнеш. Зайди на чайок…

— Не можу, дядю Кузьмо. Я лише на мить заскочив.

— Вася тоді до мене коли-не-коли та й забігав. Все тебе пригадував. Зайди!

— У нас сьогодні нарада у штабі частини, — відмовився я, аби не образити чоловіка.

— Тобі видніше…

Дядя Кузьма потиснув мені руку і сказав:

— Ти чимось стурбований? Кріпись, синку! Застебни шинелю. Ще застудишся…

«Ще застудишся…» — безнадійно зітхнув.

Я почвалав вулицею Рилєєва, щоб потім звернути на Літейний і вийти на Невський. А там і будинок, у якому була наша квартира. Я засунув руку за борт шинелі і долонею відчув биття власного серця. Мабуть, отак тривожно воно билося й сім років тому, коли помер батько. То був кінець травня. Сади вже одцвіли. Залишилася хіба що на городах і в байраках бузина, цвіт якої, казала бабуся, і доконав татка, хворого на сухоти. Одцвісти їй, клятій, раніше — і батько б жив до осені, а потім… Та забарилася бузина, і не стало татка у тридцять п'ять літ. Тоді світ, осяяний сонцем і буйною зеленню, здавався уже зовсім іншим, ніж до смерті батька. І сонце якесь ніби зжовкле, і повітря не таке прозоре, а наповнене печаллю, і листя на яблунях, осокорах і на вербах над ставком шепотіло зовсім тоскно. На всьому, як і на обличчі матері, була печаль батькової смерті.

Того далекого травневого дня я уникав людей, сновигав, мов привид, понад ставом, забирався у яруги, щоб бути віч-на-віч з собою та знайомими деревами, яким теж не було байдужим моє горе. Довго стояв, обнявши клена, і думав, як піде у нашій сім'ї життя без батька? Я був старшим серед трьох. Ще подумав, що наступного дня ранком іспит, і мені вже встигли сказати, що завідуючий учбовою частиною не дозволив відстрочки. Отож я мусив складати разом з усім своїм сьомим «б» класом. Надто принциповий у нас завуч! Це знали всі. «Що ж, писатиму контрольний диктант. Мабуть, у житті трапляться ще не такі випробування. Треба якось триматися, щоб написати Той диктант у день похорон батька!..»

Йшов я ленінградською вулицею, неначе з прив'язаним до ніг камінням. Повільно переступав з ноги на ногу, мовби брів по дну мілкого, скаламученого штормом моря. Та й туман усе густішав, не видно було обрисів будинків,» будок, на яких розклеєні афіші. І дихати було тяжко, ніби й справді був я у воді, ніби впірнув, як колись у ставку, і все гріб і гріб руками і не дихав, не дихав, щоб якнайдалі вихопитися на поверхню.

Ходи-броди, а повернутися на квартиру треба.

«А може, покладу кобуру у ранець або й в упаковку рації. Яке кому діло до цього! У кожного зараз своїх турбот хоч відбавляй?! — з'явилася думка. — Якщо ніхто з них не знає, що молодший сержант, то нащо їм знати і про украдений пістолет? Є ж автомат, є фінський ніж, є гранати-лимонки!» Ще спробував я переконати себе, як поводитися перед товаришами.

І враз здригнувся я, ніби по тілу пройшов електричний струм. Вчувся батьків голос: «Автомат, граната, кинджал?! А совість? Совість де?..» Я затулив вуха, ніби то справді був батьків голос, що лунав могутньо, як між скелями в ущелині. Батько ніколи не був зі мною сюсюкалом. Він завжди здавався надто суворим. Та в тій суворості — таткове ставлення до сина, неначе до рівні йому. Батько раніше від декотрих хотів бачити свого сина старшим серед ровесників. Може, батько вже передчував, що жити лишилося йому недовго, а іншим ще роки і десятки років? Та цього особисто не міг відчувати і тому не розумів, чому батька дратує, коли я весь вихідний ганяю з хлопцями футбол, граю у війну або подамся до Муравського шляху, щоб звідти — з вежі — побачити, чи видно Харків і Бєлгород?..

Батькові на ту пору було тридцять два роки, він був наймолодшим серед інженерно-технічного