Галка - Павло Федорович Автомонов
У мене був гарний настрій, ніби я щойно склав державний екзамен. Я відчув генералову теплу руку, що лягла на мою. Може, Петро Петрович думав про свого сина, якщо він є в нього. Та мені в цю хвилину генерал нагадав мого батька. Той теж приходив узимку з роботи у фуфайці, у шапці-вушанці, такий простий, хоча й інженер, простий по-людському, як і цей генерал розвідки.
— Товаришу майор! — звернувся генерал до Андрія Савича, показавши пальцем на його планшетку.
— Єсть, — відповів майор і розкрив свій планшет.
Хлопці думали, що Савич розстеле зараз карту, як бувало на заняттях. Але майор дістав грубенький пакет і передав Кудрявому.
— Це від Військової Ради Ленінградського фронту, від товариша Жданова, — пояснив Петро Петрович. — Пакет адресований секретареві Псковського підпільного райкому партії товаришу Акатову. Тут лист і наказ командуючого Ленінградським фронтом про нагородження групи партизанів 2-ї і 7-ї партизанських бригад орденами і медалями.
— Але ж ми десантуватимемося не на партизанські вогні, а наосліп. То як зустрінемося з Акатовим? — запитав Кудрявий.
— Це буде згодом, коли налагодите зв'язок з партизанами. Ті знають товаришів Акатова з Пскова і Дуригіна з оперативної трійки Новосельського району, — пояснив майор Савич.
— Зрозуміло, — сказав Кудрявий, беручи пакет і кладучи його в польову сумку.
Хлопці перезирнулися. Було видно, що кожен із них хотів щось сказати, запропонувати. Та не насмілювався. Нарешті вихопився Орел:
— Шкода, що не можна в «лісторанчик»! Така зустріч!..
Короп аж кулаки стиснув, почувши отаке.
— Не завадило б… — відповів генерал.
— Ми з Галкою принесемо води, щоб запивати, — встиг переорієнтуватися розсудливий Короп.
— А я за баклагою! — підвівся Сокіл.
— А ви? — звернувся наш високий гість до командира групи і його заступника Петра.
— Згодні…
— Тоді і я не проти, якщо майор дозволить? — пожартував генерал. — Однак у літаку ніякої гадки про це! Уявіть, що приклався до баклаги й штурман!.. Тоді потрапите не під Лугу, а в Чебоксари!
— Та ще коли навкруг біло-біло від глибоких снігів, — змалював невеселу картину майор Савич.
З Іваном ми подалися на кухню. Навздогін уже лунала мелодія «Вечерний звон»: хтось завів шарманку-патефон. Іван розкривав консерви: тушковану свинину з чорним перчиком. Я кроїв скибки з хлібини, призначеної на завтра. Прискочили Орел, Короп і Сокіл. Один дістав чарки, той готував тарілки, ложки і виделки, третій вийняв з енне дві цибулини і розрізав їх на тоненькі кільця. Вийняли з шафи і шпроти.
— Може, сушеної картоплі зваримо? — запропонував Сокіл.
— Довго вариться і смаку ніякого! — заперечив Короп.
За кілька хвилин усі п'ятеро зайшли до вітальні. Всі разом принесли — посуд, страви, воду і спирт у баклазі.
Стіл переставили під люстру, щоб розмістилися за ним усі. Петро Петрович сів між Орлом і мною. Мабуть, тому, що ми були тут наймолодші.
— Які науки цікавили, тебе в школі, Галко? — запитав.
— Фізика, астрономія, фізична географія і літератури.
— А у фізиці, звичайно, радіо? Тоді я пропоную перший тост за радіо у тилу фашистів! — підняв келих, пригубився і поставив.
Майор Савнч і всі хлопці випили.
— То, кажеш, полюбляв фізичну географію?
— Годинами міг повзати по карті, розстеленій на підлозі, обнишпорюючи всі закутки світу, далекі острови Півночі й Антарктиди. Непокоїли мене пунктирні лінії, якими були позначені десятки островів…
— Що за лінії? — поцікавився Короп.
— Пунктиром на картах позначають незвідані береги, — відповів я. — І ще манило мене зоряне небо. Через відчинені двері на горищі хліва часто дивився на те небо, поки не засинав.
— Уколисаний зорями, — додав замріяним голосом Кучерявий, думаючи і про своє дитинство.
— І тепер, у розвідці, без карти, без зоряного неба вам не обійтися після стрибка наосліп, — сказав майор Савич. — В школі ж ви грали у війни?
— Ще й як! — відповів Кудрявий. — У Чапаєва і в білих У наших краях воював Чапаєв.
— І ми теж у червоних і білих або у дві армії — синіх і червоних. Я був у розвідці. На горищі хліва були карти, зброя, книги про полководців і червоних командирів. — Ми навіть проводили навчання, тобто тренували пам'ять. От прийдемо до клубу на виставу і хтось скаже: «Даю шістдесят секунд. Дивіться на сцену, на плакат, на герб, на все-все. Потім заплющуйте очі й перелічуйте, що примітили, — до сучка, до тріщинки на дошці!» І отак кожен намагався зафіксувати якнайбільше.
Генерал опустив голову, зітхнув:
— Учитися б вам, хлопці.
— А довго ще буде війна? — поспитав Короп.
— У сорок п'ятому, певне, закінчиться! А сьогодні січень сорок четвертого!..
Настала мовчанка. Кожен з нас, та й генерал і майор, зараз примірювали пройдене на цій війні і скільки залишилося пройти, пережити. В 1945-му мої десятикласники домовлялися зустрітися. Де вони зараз? Де моя зоря юності Зіна із золотавим, густим, як пшеничний сніп, волоссям і синіми, бездонними очима, як небо в липневий день? Хто ж прийде на ту, заплановану на сорок п'ятий, зустріч? Замріявся. Не помітив генералового погляду. Той дивився на мій якір. Я миттю, немов з-під вогню, сіпнув руку до себе. Заховав.
— Небажана «помітка» для роботи у фашистському тилу, — сказав Петро Петрович.
— Знак