Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк

Десятки разів пролітали над «Буревісником» невідомі літаки, фотографуючи нас, — зацікавилися, бач, неабияк песиголовці.

— Хоч невеличке фото пришліть на згадку! Боцман не втримується — складає докупи три пальці:

— Бачиш, яка штукенція? Великим планом сфотографуй!

З далини проступило громаддя голомозих, рудих, як маківки буддійських богомольців, гір. То вершини острова Куме.

Климчук, що завітав до нас на твіндек, наспівуючи, запропонував:

— Вип'ємо, куме, тут, на тім світі не дадуть!

— Ця точка з координатами 25°36′ північної широти, 127°10′ східної довготи знаменна у Світовому океані, — пояснив він.

— Чим?

— Чим? — здивувався штурман. — Вашому колезі Степану Вяткіну в ній сповнилося сорок!

Як він нас обдурив, підшкіпер! Казав, через десять днів відзначатиме сорокаліття. Нахвалявся навіть почастувати. От хитрун! Сам, бач, веселенький ходить — «причастився», либонь.

— Іди-но сюди!

І от Степан, як м'яч, перелітає з рук у руки.

— Годі, душу з нього витрясете!

Сорок років? Не схоже! З вигляду він підліток: сухорлявий, низенький. Обличчя, правда, виказує його вік: зморшкувате, вподовж і впоперек помережане тоненьким павутинням.

Подібні лінії, бачив я, Климчук креслив на карті, прокладаючи маршрут корабля.

— Ба то вони і є, — захекавшись від «м'яча», якого так завзято підкидав, пояснив штурман, — дороги, пройдені Степаном.

Він не помилився, Климчук. За сорокаліття підшкіпер таки багато встиг пройти. У нас їх трійця — боцман, тесля і підшкіпер, хто з дитинства морячить. Ну, та ще іхтіолог Мар'янович.

Ми заходилися вшановувати іменинника. Заради такої нагоди іхтіолог розщедрився: поставив пляшку «цілющого» нектару. Степану багато не треба: сьорбнув раз-другий і готовий!

— До чого тут я? — обурився. — Іменинник, так що з того! Ось кого слід вшанувати, Григорія Мар'яновича. Рідкісний екземпляр, унікум — останній вояка її величності Британських збройних сил. Поганяй, кермуй, Британіє! — переходячи на спів, затягнув англійський гімн. — Через хвилі, крізь моря-океани кермуй, Британіє!

— Він що — жартує? — звернувшись до іхтіолога, питаємо. — Чи, може, справді морячили під англійським стягом?

— І таке бувало, — погодився Мар'янович. — А тільки не в цьому річ.

— Тоді розкажіть.

— Розкажи, Григорію Мар'яновичу, — заволав Степан, — нехай сьогоднішні морячки послухають оповідь бувалого та не гнуть кирпу!

Ми сиділи в каюті, хто де примостився: я з підшкіпером внизу, на койці; Погорілий, боцман і Чмихун — на лаві; Мар'яновичу, як найстаршому з-поміж нас, відвели почесне місце на стільці, посеред каюти.

Його довгасте, кістляве обличчя вирізнялося на тлі ілюмінатора, неначе стародавня гравюра, втиснута в овал.

З Мар'яновичем я поки що мало знайомий. Кілька разів стрічалися в порту — я допомагав йому переставляти якісь важенні сулії.

— «Питво» для риб — формалін, — пояснив він. І ось тепер здибалися — в морі.

На «Буревіснику» іхтіолог чи не найстаріший: йому, мабуть, шістдесят. Він ладнає риболовецькі снасті. Ні спеціальної освіти, ані наукового ступеня іхтіолог, здається, не має. Одначе працівник незамінний. Професор Крепе, кажуть, назвав його батьком рибальства. Багато з тих маловідомих екземплярів риб, що знаходяться в музеї Інституту океанології, піймав Мар'янович — матрос її величності, як зве його підшкіпер.

Що ж, він був і ним, матросом…

— А тільки де в чому Степан помиляється, — кинув докірливо. — Яка то до біса величність — королева?! Рідна земля для мене найвеличніша величність!

Ненадійна то гавань — виселок, а все ж пристановище для рибалок.

Може, бували в тих місцях? Від Новоросійська недалеко.

Розкинувся він на довгому, висунутому в море мисі. З півночі виселок відкритий степовим, з півдня усім морським вітрам. Юрмляться обабіч — одна вище другої — розмиті дощами скелі. Хтозна-коли споруджена мазанка стоїть впритул до води, остання на березі. То хата Мар'яна, рибалки, який більшу частину життя проводить у морі. Правда, не розбагатів колишній степовик од тієї пекельної праці: був голодранцем — ним і залишився: мов кефаль крізь подерті сіті, тікає від нього щастя.

Наміцно врісши в землю, хата прилипла до скелі. І бувало, коли розлютується бора — вітер тутешніх місць, а хвилі дістають порога, Гришатці хата уявляється неприступною фортецею, кораблем, надійно припнутим до якоря.

Зоріють синьо шибки перекошених вікон на синю пустелю, де-не-де поплямовану цятками човнів. Інколи на обрії майне силует корабля чи забіліє вітрило, ледь помітне, мов крило чайки. І скоро зникає, розтанувши в морській далечині. До берега наближатись не наважується жоден сміливець — мілина, рифи…

У вікно, як в ілюмінатор, дивиться на море син Мар'яна — майбутній рибалка.

То його вікно в світ, який починається за батьківським порогом.

Ще пам'ятає постріли серед ночі, зойк матері — тривожний дев'ятнадцятий рік, коли біляки замордували його батька.

Кров'ю покроплена земелька. Та немає козацькому роду переводу!

Виріс Мар'янів син — батька замінив. Розвіявся морок далеких далей, а дороги стали довшими.

— А скажіть-но, людоньки, чи то не Гриші мого кораблик?

Притуливши долоню до очей, підсліпкувата й стара мати з надією дивиться на море. І коли вітер постукає в двері, щоразу стискається серце: може, то син повернувся додому?

Мамо! Як пізно приходить до нас каяття, що не доглянули, не вберегли тебе.

Так само синіло море і на обрії біліли вітрила — вітрила над його кораблем.

Та мати не дочекалася сина…

— Пішов я в моря, — зітхнувши, повів далі свою розповідь Мар'янович. — Після служби на флоті не попрощався