Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк

Ось я й процитував його слова Дерев'яному.

— Облиш! — пробасив він. — Ти там, де не слід, завжди дієш за статутом. Сідай! — наказав.

Ах ти чорт, яка оцінка! Ніколи не треба перебільшувати своїх можливостей. Присоромлений, скорився наказу Дерев'яного й присів поруч.

— Відомо, — почав він здалеку, затягнувшись цигаркою, — на флоті є традиція: не міняти, як модниця капелюшки, судна, що тебе поставило на ноги.

— Ти про що, Дерев'яний? — удаючи, ніби не розумію, перепитав його.

— А про те саме, — і він без натяків, відверто додав: — Чого з «Шокальського» пішов? Кажуть, на ньому ти починав морячити.

Кажуть… чого та чого?! Коли б він по-людському запитав, без цієї моралі: флот… традиції, — я відповів би йому, що мене з того «Шокальського» попросили перед самим виходом у море. Я так би йому і відповів. А тепер щось мені нашіптувало сказати ущипливе. І я бовкнув:

— Набридло, Терентійовичу, море. Забажалося погуляти на суходолі, подалі від цієї розпрекрасної стихії. Ото й списався з «Шокальського».

Він аж підскочив. Таке з Дерев'яним трапляється, коли він чимось ображений. Очі — вогонь, розлючений.

Давай, давай — пронизуй своїм убивчим поглядом!

Знаю, про що думаєш: сезонник, мовляв, шантрапа.

Але він мовчить. Образа, розчарування проглядають з його розлючених очей. Вони, що ножі, прошилюють мене наскрізь.

Мені соромно стає за цю недобру гру, і я здаюся.

— Пробач, Терентійовичу, — кажу і розповідаю все, як було.

Кремезний, неповороткий, широко розставивши клишаві, як ведмежі лапи, ноги, стоїть він і слухає. Щеня, думаю про себе, і не сором тобі поводитися отак з тим, хто став твоїм учителем? Це ж він, Дерев'яний, застеріг мене від безлічі невдач, які очікували на «Буревіснику». Може, тому, на правах учителя, він і бідкається, хоче дізнатися, чого-то його школярик шарахається з судна на судно…

— Пробач, Терентійовичу! Я не підведу тебе.

— Ну що ж, — відійшовши від припливу люті, вже спокійно мовить. — Тоді це інша річ.

Перший день у морі минув, здається, щасливо.

— Ну, як — чого? Про боцмана я тобі розповідав: він моряком народився. Дерев'яний теж з дитинства на флоті. Погорілий служив на підводному човні. Сам розумієш, кому ж, як не підводнику, морячити. Про решту нічого не знаю, як і про тебе. А сам я…

Тут Антип Чмихун заходився оповідати свій родовід, з якого стало відомо, що батьки його тайговики, ніколи в очі моря не бачили. Дід теж полював на звіра — соболятник. А він, Антип, вирішив присвятити себе морю.

В цю його одержимість я не дуже вірю: легковажний він якийсь.

А втім, може, я помиляюся.

— Якщо ти справді моряк, чому відрекомендувавсь мені, що волонтер, заблуда? — нагадав Чмихуну наше перше знайомство.

— Бо так воно й було. Спочатку, звичайно, — додав Антип. — Жоден капітан не хотів мене брати в плавання: моряцьких навичок, торочили, не маю. Ото й тинявся в порту, серед гультяїв, що звуться «бичами», яким інколи доручають підмінювати тих, хто повертається з рейсу і тимчасово перепочиває на березі.

— От як, голубе. Тож і твоя доріжка не трояндами встелена!

Антип погодився, що це справді так.

Ми щойно змінилися з вахти і, попоївши, спустилися в каюту. Заходилися з'ясовувати, хто з нас чого пішов у рейс. Дійшли такого висновку: якщо для кількох новачків, у тому числі й для нас, плавання заманливе своєю незвіданістю (аякже, казковий підводний світ, зустрічі з тропічними островами, морська екзотика!), то всі інші, мабуть, дивляться на плавання як на звичайний, буденний труд: черговий рейс, яких було безліч.

— Мене ти не ошукаєш, — єхидно посміхнувшись, пальцем посварився Чмихун. — Хоч би й твердив, що плавав раніш, та по очах бачу — лукавиш!

— Фізіономіст який! — не погоджувався я. — Що ж бо ти побачив?

— А те, як ти, мов новонароджений, вилуплюєш баньки на кожну закучерявлену хвилю і як жахаєшся, коли накреняється палуба.

Спостережливості йому не бракує, одначе про боязливість мою щось занадто. Коли це я жахався, як він мовить? Такого не пригадую. Базіка нещасний!

Чмихун сидить навпроти мене за невеличким столиком, на лаві, де я недавно теж відпочивав. В одному тільнику-безрукавці та в штанях з високо відрізаними холошами — шортах. Тіло його розтатуїроване. На ногах і руках, навіть на спині якісь дивовижні птахи, ведмеді, леви, розпатлані дівчата, високі щогли, різноманітні якорі та інший корабельний такелаж.

Обличчя Антипа багате мімікою, нервове, і увесь він надмірно рухливий. Сидить, як китайський ляльковий бовдур: ноги підібгав під себе, у такт хвилям, що розгойдують судно, нахиляється то низько вперед, то голову відкидає назад. Кожен порух його сухорлявого тіла і зміна в міміці обличчя передаються тим витатуїрованим левам і дівчатам. Вони починають ворушитися, визвірюватись чи сміятися. Все приходить у рух, немов почалася дика оргія. Ну й морячок!

Ми ще не встигли перемити кісточок кожного матроса, як до каюти завітав дядя Кася.

— Е, сусіди, — кинув, ніби одуд затуркотів, присоромлюючи нас, — так не годиться. Люди оно трудяться, а вони філософію розвели. Мерщій на палубу!

Дарма, що ми тільки-но з вахти, наказу скоряємось. Вчені ладнають для пробного спуску прилади, і їм слід допомогти.

— Настанова старпома про безвідплатну поміч науці — в дії, — невдоволено пробурмотів Чмихун.

— Вона, вона, — притакнув дядя Кася.

— Якщо це в ім'я науки, то треба