Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк

В ту гавань буря загнала якось і мій кораблик. Там я залишив, мабуть, своє серце…»

Ще нижче на тій самій сторінці я прочитав скупі, бентежні й сумовиті слова. Хтось тривожився, побивався, шукав і не знаходив. Якась ледь вловима туга, а може, біль закрались і в моє серце. «… Скільки літ я плаваю — п'ять, десять? І мимоволі запитую себе: а правильно я живу? Тією, єдино потрібною дорогою пішов чи, може, збився на манівці і мене давно водить стежка примарного сонця? Міра користі, яку я повинен приносити людям? І наскільки це вдається мені робити?»

Далі йшов опис дев'ятимісячного плавання в Арктиці і, між іншим, таке: «Мандри п'янять, та, повернувшись з плавби, п'янієш від землі, і з такою силою п'янієш, що губишся, а може, й розтринькуєш душу — шалено й безрозсудно. Що таїти?! Довгождане побачення з рідним берегом дорого обходиться. Смішно, та навіть живі людські почуття, які, знаю, не вкладаються ні в які математичні стислості, я, за звичкою, набутою службою на підводному човні, де аналітичний підхід і точний розрахунок — над усе, вирішив, отже, і почуття втиснути у формулу. Ось вона, ця формула: розтринькування сил душевних на землі прямо пропорційне жадобі побачення з нею, землею, — і що довше її не бачиш, то відчайдушніше кидаєшся у життєвий вир.

Мені часом здається, що душа моя, як зважніла зірка, з якої струмує, безперестанку й невпинно, холодне і нікому не потрібне сяйво».

Ну, це вже зневіра й песимізм, закінчуючи читати, вирішив я. Правда, від бувалих моряків я чував, як-то люди сумують у морі за рідною землею, як картають себе думкою: навіщо їм ця плавба та далекі далі. Але, повернувшись до берега, вони знову з такою ж силою, як ще недавно мріяли про землю, мріють про море. Так уже ми влаштовані.

І я запитав Климчука:

— Скажіть, Вітольде Васильовичу, в журналі, що ви мені подарували, ваші записи?

— Може, й мої. Яке це має значення? — знехотя відповів він.

Так чи інакше, але в тих рядках билася чиясь трепетна й бентежна душа.

У тому журналі я й собі почав дещо занотовувати. Це була хроніка мого поневіряння в порту, початок, так би мовити, моєї матроської біографії. Спочатку я записав про те, як жив у Зеленому кутку, готуючись до екзаменів; як ходив у тайгу з шукачами женьшеня; про зустріч з Костянтином Федоровичем, про Світила та Лисогурського, добровольця матроса Чмихуна, який влаштувався на «Буревісник», щоб побачити тропічні країни.

І ось зараз, чекаючи, поки товариші пообідають, я розгорнув журнал і заходився перечитувати те, що стосувалось мого життя-буття на судні.

Перші слова були про боцмана (він, до речі, з підмінного екіпажу, тобто в рейс іде замість іншого — старого морського вовка Андрійовича, який ще відпочиває).

Чи то серйозно, чи то жартома я написав: «Для миші найстрашніший звір — кіт, для мене — боцман». Далі я розповідав, як уперше з ним зустрівся, яке враження лишилося від цієї зустрічі. «… З відділу кадрів пішов на судно. Боцман узяв моє призначення. Довго читав, потім буркнув:

— Раніше плавав? І взагалі, що ти вмієш?

Значливо я відповів, що, мовляв, плавати доводилось, а вміння… Ну, плести мати чи в'язати морські вузли — це простіше простого.

— Усі ми добре язиком плетемо, — непривітно відказав боцман.

Тоді, щоб його остаточно доконати — на підтвердження своїх слів, на що я здатний, — я простяг йому сертифікат про закінчення матроської школи.

— Бачу, бачу, — роздратовано промимрив він.

І, мабуть, зрозумівши, що надто вже непривітно зустрів новачка, примирливо додав:

— Гаразд, синку. Іди поки що перенось мішки. А час покаже, на що ти здатний.

Я, мабуть, таки самолюбивий, бо відразу ж запитав себе: образив мене цей бурчун, дійняв до живого, принизив мою гідність чи ні? Ні, вирішив. На його місці я поводився б так само. Людину беруть у плавання, впевнені, що вона не виявиться баластом. Бо якщо на землі іноді ще вдається метатися невизначеним, то в морі кожен мусить бути на своєму місці.

… Хоч він і назвав мене синком — знаємо ці вихватки: аби дошкулити людині! — однак він молодий. Йому, мабуть, ледь за сорок. Татко знайшовся!

Середній на зріст, мускулястий. І з-поміж тих, кого я зустрів на «Буревіснику», зовні він нічим не вирізнявся, от хіба що обличчям. Воно недоступно суворе, без тіні посмішки, гніву чи радості. Навіть коли боцман лютує (а таке вже траплялося), обличчя його лишається спокійним.

Що це — маска чи ознака потайної вдачі?

Чмихун, з яким я переносив мішки, розповів: боцман, незважаючи на свою молодість, прожив не одне життя. Під час війни, коли його родина залишила Одесу, пароплав на підступах до Новоросійська наскочив на міну. Мати і дві сестри Олега загинули. Дивом врятувався дванадцятилітній хлопчик. Батька у нього не було — нікого не залишилося і з рідні. І Олег з чорноморських берегів майнув у Владивосток.

В ті роки каравани кораблів плавали до Американського континенту. Морячили тоді навіть підлітки. В далекосхідних водах на них чатувала небезпека, бо акулами чигали всюди японські підводні човни.

Олег плавав юнгою на судні, що ходило до Америки. А цього разу воно споряджалося в рейс на Камчатку.

Стояла зима. Без криголама в Охотське море протокою Лаперуза пробитися було ніяк. Сангарську теж закрили японці. Отже, судно вирішили направити на південь. Воно повинно було минути Японське море і вийти в Тихий океан, а вже звідти на Камчатку.

Японські кораблі, мов