Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк

Так минало плавання. Але через кілька днів, коли судно було в океані, його раптом турсонув страшенний вибух: огненний стовп розпанахав нічну пітьму. Торпеда, випущена з ворожого корабля, влучила в диптанк з пальним.

Живими лишилося кілька чоловік. На шостий день їх, знесилених, підібрали рибалки. Холод, голод, японський полон. Всього довелося пережити і нашому боцманові.

А потім, коли він рибалив, його траулер біля Прибилових островів попав у шторм і, перекинувшись під вагою крижаних наростів (так званий оверкіль), потонув. А вони — тралмейстер Олег з товаришами — зробили неможливе: майже два тижні «гуляли» по океану.

І все-таки вижили».

Потім я перегорнув ще кілька сторінок щоденника, перечитуючи щойно написане.

— Ти що, Солоний, вирішив святим духом жити? Ану, марш в їдальню!

Мене кликав боцман.

Що судно не яхта для прогулянок, нам можна було б не нагадувати. Ми це зрозуміли самі, відразу. І тепер кожен, хоче він чи ні, з цим змирився. Бо в плавання вирушали не з примусу — з власної волі… А те, що уявлялося сповитим серпанком романтичного, поволеньки оголюється, як оголюються принадно далекі береги, коли налетить вітер і, наближаючись до них, крізь клоччя туману замість квітучих суходолів бачиш руді облізлі скелі — сувору, голу землю, якій — над усе! — потрібні працьовиті руки. Море теж чекає на трударів.

Останній день у порту вщерть був заповнений клопотами: ми довантажували судно, потім, знявшись із якоря, вже у морі, давали лад: закріплювали по-штормовому шлюпки, зачохлювали трюми. Потім були збори, знову працювали. Так і не поспали. Знову цілий день довелося бути на ногах.

Пізно увечері спустивсь я в каюту. Стомився страшенно. Навіть сон не брав. Але потроху хвилі заколисали й мене. Снилося: лечу в прірву. Боязко, аж дух перехоплювало. Та на якусь мить це вільне падіння припинялося, і тоді ставало нестерпно: нічим дихнути, а мої кістки, здавалося, хтось кинув на решето і немилосердно «просівав».

Прокинувся весь у холодному поту, все ще перебуваючи в полоні жахливого сновидіння. Судно погойдувало. І щоразу, як воно натикалось на хвилю, тремтіли перебірки, порипували погано закріплені стільці, а десь унизу, в металевому череві корабля, натужно бовкало й скреготало.

У мене боліли крижі, стискувало скроні, до горла підступала терпка млість.

— Годі спати! — почувся голос.

Рання птаха — він навіть схожий був чимось на одуда — океанолог дядя Кася, що мешкав у нашій каюті і, прокидаючись, узяв за звичку будити й нас, кликав мене на вахту.

Я глянув на годинник: лишалося п'ятнадцять хвилин. До восьмої треба одягнутися й поснідати.

Геть жбурнув ковдру, рвучко підхопився, але, вдарившись об вентиляційну трубу, що проходила над моїм ложем, гепнувся каменюкою. В очах потемніло, запаморочилась голова. Це був непоганий удар, справжній нокаут. «Недотепа!» — розізливсь на себе, тепер уже поволеньки злазячи вниз. Зіп'явся на ноги, та мене підкинуло. Хотів узяти чоботи — вони ковзнули по підлозі через каюту.

Ага, значить, шторм чималенький.

Кожного разу, як вітер зі своїх щедрих пригорщів жбурляв бризки, палуба неначе горбилася, відбиваючи шалений напад. Перед черговим нашестям вітру вода не встигала збігати у ватервейси; її тоненькі цівки, заповнивши жолоби, утворені на стиках палубних дощок, весь час рухалися, немов живі. Небо сіріло у зважнілих хмарах — низьке й непривітне. Де-не-де в ньому, як у вікнах із запиленими шибками, проступали блідо-голубі просвіти. Та скоро й їх затягло клубчастими хмарами.

Море було схоже на небо — цей подертий намет. Власне кажучи, око не відрізняло, де кінчається море і починається небо: важкі, темні хвилі, зверху поплямовані в піняве, бігли ген по всьому безмежжю, стираючи грань видноколу.

І все-таки це був незначний шторм.

Я пригадав, коли ми на «Шокальському» поверталися з півдня і нас у цьому морі наздогнав тайфун… Відчувши раптову хитавицю, я залишив тоді каюту, піднявся на палубу. Але моря не впізнав. Ще годину тому спокійне, воно бурунилося велетенськими хвилями. Ген, скільки сягав зір, мчали вони з розвихреними білопінними гривами — неначе табуни оскаженілих коней, що обірвали вудила і лякливо кинулися врозбіж по всьому неозорому роздоллю.

— Тайфуни — лихо тутешніх берегів, — пояснив синоптик.

Народжені біля Філіппінських островів і взявши там розгін, вони мчали з неймовірною швидкістю на північ, змітаючи все на своєму шляху. Японське море — їхнє гарцьовисько.

Та поки що нам щастить: хвилюється море — от і все. Хоч і осіння пора, тайфуни нас обминають. «Буревісник» погойдується з боку на бік — бортова хитавиця! — та з курсу не збочує, натиск води витримує.

Зачаровано, з острахом дивлюсь, як форштевень шматує воду. Вона піниться, сичить, падає масними скибами обабіч — борозна, проорана велетенським плугом на незайманій ниві моря.

У-ух, яка навала!

Помітивши, мабуть, у моїх очах тривогу, дядя Кася підбадьорює:

— «Буревісник» і крізь ураган прорветься — океанське судно. Я на ньому вирушаю не в перший рейс.

Кораблик таки неабиякий. І мені він подобається. Уявляю, що б сказали мої сухопутні друзі, побачивши «Буревісника». Це не рівня якомусь там річковому теплоходові. В його трюмах можуть розміститися всі цехи друкарні, де я працював. А ще якби глянув на нього дядько Вовкулака! Йому б і мову відібрало. Що та його розсохла плоскодонка в порівнянні з цією махиною.

Такого човника, сказав би, у наш ставок: усю воду вихлюпав би. Повінь до Ялинчиної хати дістала б.

Пригадалося, що Ялинчина хата для Вовкулаки — завжди найпевніший орієнтир. Коли він, хильнувши, бувало,