Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк
Так вирішив я, на цьому й наполягав.
— Годі! — втрутився штурман. — Сергієнко діло говорить. Вахту прийматимеш за десять до восьмої.
Які спритні! Двоє на одного.
Аби припинити суперечку, мовчки взявся за стерно.
Чмихун на крилі містка. Вахтування ми розподілили навпіл: спочатку я біля стерна, він на крилі впередзорящий, і — навпаки. Чмихун — теж птиця водоплавна! — почув, що мова зайшла про наше вахтування, одразу уник розмови, майнув з рубки.
Потім він став до стерна, а мені наказали зайти до капітана: в його каюті засмітився гальюн.
Довго я лагодив той «агрегат». Руки закуціліли, в чоботях хлюпотіла вода, і я забіг у каюту перевзутися.
На столику лежала розгорнута книга, яку, мабуть, щойно читав підвахтовий — Вадим Погорілий.
«Сір! Ваша величність знайшла за доцільне використати мирний період, щоб збагатити географію знаннями, корисними людству. Під вашим покровительством, Сір, ми вступили на це поприще. Щокроку на нас чатували всілякі випробування, проте терпіння й наполегливість не залишали нас. Історію цих наших зусиль я наважуюсь піднести вашій величності».
Дивина! Після того, що я тільки-но виконував, ці слова Бугенвіля з його «Кругосвітньої подорожі на фрегаті «Будзе» здалися мені надто пишномовними.
От маєш — знання, корисні людству!
І я вголос вилаявся.
— А, це ти. Чого розкричався? — підвівши голову з-за ширми, якою була завішена койка, запитав підвахтовий Погорілий.
— Дивлюсь, чим захоплюєшся. Романтика?
— Ага, — погодився він. — Гарно, чортяка, пише! Від його слів не в одного голова замакітриться.
— І в тебе замакітрилась?
— Трохи.
— Гм… — не стримав я подиву, очима вп'явшись у Погорілого, з цікавістю розглядаючи його зморшкувату, як кулак завбільшки голівку — як то вона, маленька така, могла замакітритись! (В уяві моїй дієслово це пов'язувалось з чимось великим, принаймні хоч би таким, як макітра.) — Цікаво! — єдине, що я знайшовся сказати. І додав: — Книгу Бугенвіля мені доводилось читати. Що ж, цікаво, а тільки забагато патетики. Не здається тобі, — перемотуючи онучі, вів далі я, — дещо несумісним в його розповіді про морські мандри?
— Що саме?
— Хоч би й цей високий стиль, піднесеність, з якою Бугенвіль говорив про море, і водночас його жорстоке, нелюдське поводження з матросами.
— Ти маєш рацію, — погодився підвахтовий. — На вітрильниках справді панував деспотизм. Ну, а високий стиль… Не забувай, що книга написана давно, до того ж автор її звертається до короля — сам розумієш, підлабузництво.
— Можливо, можливо…
Все ще перевзуваючись, промимрив колись завчені рядки:
Я вийшла з тебе і йду в тебе, море… Грішна йду, невтішна йду — наполохана. Хто там — позаду? Море в мене — попереду.І ці чудернацькі вірші, і слова Бугенвіля мене трохи розвеселили. Аякже, знання, корисні людству!
Якщо мені отак і надалі доведеться чистити гальюни, Бугенвіля, чого доброго, доведеться жбурнути за борт.
«Сір! Ваша величність знайшла за доцільне…»
Чудесно! Та в каюті мені затримуватись не можна: спохватяться на містку, перепаде на горіхи.
Я піднявся на палубу.
Хлопці з робочої бригади щойно закріпили парадний трап і тепер збиралися шабашити.
Стояли на півбаку, ділячись враженнями минулого дня.
Я підійшов до них — послухати теревені.
Більшість із нас — новачки, і, природно, вже в перший день дехто себе «показав». Чубатий замість ящика із сміттям викинув за борт кошик, в якому підшкіпер зберігав ключі та інше причандалля.
Боцман йому зараз читав мораль. Всі «уважно» слухали.
Вітер налетів несподівано, хлюпнула хвиля, забризкавши балакунів.
— Не нами вигадано, — глибокодумно виголосив підшкіпер, уникнувши купелі. — Без хрещення моряк — не моряк. Тайфунчика б на вас, малята!
Хлопці один за одним пішли в каюти. На палубі залишились тільки ми з судновим теслею Терентійовичем. Він до підвіски, довгої, кількаметрової дошки, на яку стають, фарбуючи борти, прибивав поперечні бруски.
Потім, скінчивши, важко опустився на палубу. Витер спітнілі скроні, мовив:
— Годі!
Майже сорок років Терентійович на воді, теслею працює. Але його ніхто інакше не кличе, як тільки Дерев'яний. Всі корабельні теслі — Дерев'яні, і наш Терентійович на це своє прізвисько не ображається. Він взагалі більше мовчить. Слухає та посапує, як паровоз. За Терентійовича говорять його руки, здатні змайструвати чи витесати від грубих кранців — пузатих дерев'яних колодок, що їх опускають за борт, аби судно не пошкодило боків, — до мініатюрних іграшкових бригантин, якими він славиться на все пароплавство.
— Сідай, — звернувся до мене, — перекуримо!
— На вахті сидіти — злочин, — відказав я словами штурмана. Той штурман у мене в печінках. Хоч, правда, не знаю, хто кому більше насолив!
Якось під час ходових випробувань він мене поставив на вахту. Поки мій напарник достоював останню годину за стерном, я спустився на камбуз і почав готувати підвахтовим сніданок. Ця кулінарія, розтлумачили, входить в обов'язки матроса. Та, на-мою думку, яке може бути чаювання о четвертій ночі! І я, увімкнувши куб, присів біля нього, теплого і воркітливого, мов кіт. І… заснув.
Коли наступного дня обговорювали цю провину,
