Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк

Остання цятка рідної землі, що її примітило око, — засніжені острови Римського-Корсакова, немов запізнілі крижинки на весняному ставку, скоро розтанули в посвітлілій імлі моря, і нас звідусюди обступила водяна пустеля.

«Ти так бажав побачення з морем, — прошепотів мій внутрішній голос. — Чи вистачить сил і чи не трапиться — приклад хоч би з Вольдемаром, — що любов обернеться на зненависть?»

— Ні, ні!

— Що ти нікаєш? — поцікавився Петраненко, з яким я зачохлював трюм і який тепер, усівшись на шмат сухого, ще не забризканого брезенту, перепочивав.

Я щось недоладне відповів, аби той відчепився, далі думаючи про своє… Що ж, я не тікаю від життя, не шукаю в морі заспокійливого порятунку, як це може здатись на перший погляд. Навпаки, мене засмоктує його шалений вир. Бо помиляється той, хто думає, що море позбавить нас земних клопотів. Людина всюди лишається сама собою. То лише кораблі «лікуються», міняючи море на ріки, у прісному середовищі рятуючись від причепливих черепашок, якими в походах обростає корабельне днище. То лише кораблі…

Наша зустріч з морем — смішно, а для багатьох ще й розчарування! — ознаменувалася звичайними зборами. В найпросторішому приміщенні, їдальні, яблуку ніде впасти. Від капітана до матроса — всі тут. Оратор — старпом, старший помічник капітана, двометровий велетень, з короною попелястого чуба, що нею увінчана його красива, відкинута трохи назад голова.

Голос старпома не для цього закутка: гучний, розкотистий, гримить над нами — аж перебірки тремтять.

«Боцмана бійся, як вогню, старпома, мов грому», — згадав я невеселий дотеп.

Та цього, видно, нічого боятися. Хоч і схожий він на левеня, якому забаглося погратися з мишами, проте щось добре і навіть по-дитячому наївне привиділось мені в ньому.

Але «левеня» поки що гарикає… Короткий вступ (для затравки!) про те, що ми, спадкоємці всіх відомих і невідомих мореплавців, через моря-океани гордо повинні пронести стяг рідного пароплавства.

— На нас дивляться, — мовив, — відважний Літке і Лисянський, адмірал Макаров і Беллінсгаузен.

Пішла хронологія: коли-то та як безстрашно борознили моря наші пращури! Мене ззаду хтось штовхнув.

— Чого тобі? — оглянувшись, запитав хлопця.

— Ваш чиф, — пошепки мовив моторист, — як не дивно, а мислить образами. Правда, згадані ним мореплавці таки дивляться на нас. Зверни увагу!

Ліворуч від мене, на корабельних перетинках справді висіли портрети мореплавців. Вони «дивились» на нас уважно й допитливо, ніби чекали відповіді: на що ми здатні, сьогоднішні моряки.

Мій сусіда, верткий, з гострим, ніби для жарту приклеєним на це камбалоподібне, сплюснуте обличчя носом, прокоментував:

— З таким, як Літке, я б не відмовився поплавати. Симпатичний дідусь!.. Може, з мене поганий фізіономіст, одначе, глянувши на його сиві вуса, голомозий лоб, задуму, скажу: м'якосерда людина — не рівня Беллінсгаузену чи Крузенштерну. Запам'ятай, хлопчику! — аби не почув старший механік, його начальник, що сидів поруч, процідив він крізь зуби, повчаючи мене. — Ті он тісно стулені губи, худорляве обличчя і глибоко посаджені очі — перша ознака жорстокості й деспотизму в людині.

Щодо виразу обличчя я дотримуюсь іншого погляду. Кілька разів траплялось, що мені дошкуляли саме отакі безневинні, з лагідними очима добрячки, яких зараз вихваляє моторист. А взагалі де в чому його правда.

Та я не став сперечатися, слухаючи промову старпома.

Друга частина її теж була розузорена романтичними прикладами з мореплавства, але переважно складалася з речей, що безпосередньо стосувалися й мене.

Аби ми, бува, не забули, нагадав він, «Буревісник» — не яхта для прогулянок, не «науково-пригодницьке», як звемо ми, а експедиційне судно.

— Ми — морські візники, а від візників вимагається… Тут ішов перелік, що від нас вимагається. Що дозволено вимагати нам, про це старпом не згадав.

— Тремтіть, рогалі! — вголос зауважив хтось із машинної команди.

Рогалями, я знав, на флоті називають матросів, мотористи ж — маслопупики, — дві команди, кожна з яких, хоч би що там було, намагається в усьому відстоювати першість і зверхність. Але якщо прізвисько маслопупиків ще можна якось виправдати — адже хлопці з машинної команди таки бувають замазюканими, — то наше образливе ймення, рогалі, ні в тин ні в ворота.

… На борту «Буревісника» чимало люду. Половина — екіпаж судна, тобто візники; решта — науковці, члени експедиції. Ми їм повинні слугувати, створювати необхідні умови для дослідницької роботи.

— Якщо треба, — нагадав старпом, — не лінуватись ладнати для спуску океанологічне приладдя — батометри, буї; стояти біля глибоководних в'юшок і лебідок. Одне слово, розв'язання наукових проблем учасниками експедиції багато в чому залежить від нас.

— Він і себе зараховує до тих, хто стоятиме біля лебідки? — не без єхидства перепитав мене сусіда з гострим лисячим носом.

— Авжеж.

Пізно увечері, коли більшість присутніх — камбуз-ниці, днювальні, машиністи — розійшлися, ми, семеро матросів, боцман, підшкіпер і тесля, залишились на останню раду.

І тоді підвівся дракон — боцман — і мовив своє грізне:

— Ну!

Судно кинуло з хвилі на хвилю. Дехто з нас, не втримавшись, упав. Боцмана лише гойднуло.

— Ну! — повторив він і по хвилині свій вигук «розшифрував».

Значить, так: в обов'язки матросів, як ми зрозуміли, входить дотримання чистоти на палубах і в службових приміщеннях; фарбування корабля, такелажні роботи — виготовлення кранців, штормтрапів, тросів; сигнальна справа, вахтування біля стерна і коло трапа.

— А тепер, — дав він право вибору, — домовляйтесь: хто в робочу бригаду, хто на вахту. Через місяць поміняєтесь.

Мені, Чмихуну і ще кільком хлопцям припало вахтування.

В робочій бригаді залишився один Чубатий — матрос другого класу. Боцман розвів руками:

— Не густо!

Що ж робити? Адже вахтують одночасно двоє: один біля