Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк

Чмихун. А некролог почнемо так: «Нарешті смерть вихопила з наших лав ще одного мужнього приборкувача океану…»

— Чмихун, і ти, Чубатий, і всі ви! — кричу я. — Ідіть ви під три чорти. Мені й без вас дихати важко.

Увійшов боцман. Забрав цю демонічну братію. Мені ж наказав лягти і на роботу сьогодні не виходити. «Який сором! — подумав я. — Мене жаліють…»

Тайфун відшаленів — ущух вітер, прояснилися виднокола, та розгойданий океан довго ще не міг заспокоїтись. Пригладжені вітром, хвилі понижчали, а океан, немов чоло дідугана, зарябів дрібними брижами.

Той, хто погано переносить морську хворобу, знає, що відгомін шторму — мертві брижі — може, гірше за самий шторм, бо одноманітна й набридлива хитавиця знесилює, паралізує волю і людина стає апатичною, для неї все перестає існувати, навіть вона сама з її прикрощами-жалями. Погаслі очі, затуманений, що витає десь у нетутешніх далях, погляд; лежить собі на самотині, жде «кончини».

У таку погоду стояти за кермом — мука. Я ледь тримаюся на ногах.

— Нічого, — заспокоює Чмихун, що не підвладний морській хворобі, — адмірал Нельсон теж укачувався, а, дивись, був легендарним флотоводцем, настійливістю своєю зумів сподобатися леді Гамільтон.

Це мене, звичайно, «втішає». Зціпивши зуби, стежу за репітером гірокомпаса: збочувати з курсу не можна ні на один градус.

Ми проходимо між островами Бабуян і Калаян, сповитими густим чорним димом високих гір-вулканів. Тут усього можна чекати — підступних мілин, скель: океанське дно майже з восьмикілометрових глибин, над якими застав нас тайфун, у цій протоці вигорбилось, і під кілем тепер глибини не більше як сто — двісті метрів. До того ж протидіє сильна зустрічна течія, з Пів-денно-Китайського моря спрямована в океан.

Вчора, бачив я, високо в небі, гнані бурею, летіли птахи — гуси чи журавлі. І слова матері над колискою моєю ворухнулися підсвідомо:

Перший сум чужини гостро різонув серце.

Чужі дивосвіти, подумалось, лиш гарна вигадка. Насправді ж ти довіку зрісся із рідним полем — твоє коріння в його землі і крона в його небі. І де б ти не був, зорі яких країн не дивились би тобі в душу, поле невідступно — твоє начало і твій кінець.

А ми щоразу все далі йдемо від нього. І вітер чужих берегів уже доносить пахощі джунглів — п'янке вино тропіків… Усе неначе сон: і шторми, й вітер, і лагідність далеких берегів. З голубого марева ледь помітно, ніби тонка пряжа, вирізьбилась лінія суходолу. Потім наблизились і побачили праворуч низку островів і пасмо блідо-блакитних хмарин, витягнутих над ними. Через те, що в небі, куди не глянь, не було ні хмариночки, то й ці хмари здалися тінню від островів, їхнім продовженням в небі…

Тайфун давно відлютував, і нас звідусюди огорнула тиша. Ще недавно збурений і грізний, океан лежав непорушно в серпанку тремтливої, з сонячними прожилками блакиті — велике, тихе озеро, без жодної борозенки на незайманому плесі.

Це вже були тропіки, води неподалік від Нової Гвінеї.

Після далекосхідних холодів і туманів спека видалася благодаттю. Проте втішалися не довго. Що ближче підходили до екватора, то спека ставала дедалі нестерпнішою. Я пожалкував, що не прислухавсь до слів Дерев'яного і не збудував куреня. А в каюті хоч і приладнано вітровловлювач — циліндричний черпак, висунутий з ілюмінатора назовні, який спрямовує в каюту зустрічний повітряний потік, — задушливо. Бо те піймане повітря розпечене, без прохолоди.

Я звернувсь до Дерев'яного по допомогу.

— Прийшла коза до воза, — зустрів мене він. — Отож-бо й воно: все хочеш робити по-своєму! Ну, гаразд — курінь тобі змайструю.

За кілька годин над метеорологічною лабораторією, на неширокому, заставленому флюгерами та дощомірами майданчику, з'явилася ще одна халабуда. Дерев'яний поставив лише каркас, решту добудовував я сам. Обтягнув брезентом, спорудив водостоки. Та під час будівництва закрався прорахунок — курінь мене від спеки не рятував: було в ньому жарко, як у душогубці.

Курені поставили майже всі мореплавці, і зовні судно нагадувало мандрівний стан, в якому отаборились якісь диваки! Перші «пляжники», діти сонця — хлопці гідрологічного загону, — вже засмагли.

На всіх тропічна форма.

Уздрівши, що Антип Чмихун відрізав холоші, я зробив те саме і з своїми штаньми. І вийшли нівроку шорти.

— Ти що, воду возив у жнива і роками сидів на бочці чи, може, в кавалерії служив? — поцікавився боцман.

— Чого це?

— Ноги — неначе клешні краба. Слід би рівніше відчикрижувати холоші та й не так високо.

Ет, нехай кепкує!

— До першого зарубіжного порту, — кажу, — побуду в них, а там побачу.

Нас, усіх матросів, підняли на аврал.

— Як не старайся, все одно в ЖЗЛ — серію славетних — не потрапиш, — порадив Чмихун, спостерігаючи, як я сумлінно драю палубу.

Мені ніколи й на думку не спадало, що ця прозаїчна робота може бути такою захопливою.

Вранці припустився дощ, перешкодивши нам фарбувати борти. Та боцман «підкинув» роботку!.. У кожного в руках металева щітка або шланг. Драїмо, скатуємо, зшкрібаємо. Ніколи і вгору глянути! А дракон стоїть, торжествує. Як місяць на підповні, усміхнений — милується нашою роботою.

Він угорі, на спардечній палубі — мов полководець на бойовищі.