Віннету І - Карл Фрідріх Май

Поки їх не було, ми зняли з мого коня м’ясо і збрую, а я відвів тварину вбік, аби погодувати і напоїти. Я не поспішав, тож у Сема було достатньо часу, щоби розповісти Стоунові та Паркеру про нашу пригоду. Вони стояли так, що між мною і ними опинився намет, і не бачили мене, коли я підійшов ближче. Я вже майже зайшов до намету, коли почув голос Сема:

— Можете повірити мені, все було так, як я кажу: цей пацан вибирає найбільшого і найсильнішого бізона і стріляє у нього, як старий, досвідчений мисливець! Я, звичайно ж, вдав, ніби вважаю це легковажністю, і висварив його. Але тепер я знаю, чого він вартий.

— Я теж, — підтвердив Стоун, найстарший і найрозважливіший з усіх мисливців. — З нього буде добрий вестмен.

— І то вже незабаром, — почув я голос Паркера, який завжди вмів уставити свої п’ять копійок.

— Так, — погодився Гоукенс. — Знаєте, джентльмени, він просто народився для цього, просто створений для цього. Та ще й з його силою! Як він учора тягнув наш фургон — сам-один! Там, де він пройде, ще довго не ростиме трава. Але пообіцяйте мені одне.

— Що? — запитав Паркер.

— Не показуйте йому, що ми про нього думаємо!

— Чому?

— Бо почне задирати носа.

— Навряд.

— Точно! Він скромний хлопець і не схильний до зверхності. Але це може змінитися. Хвалити людей — це завжди помилка. Так можна зіпсувати найкращих. Тож спокійно і далі називайте його ґрінгорном. Він справді наділений усіма рисами, необхідними справжньому вестменові, але вони в нього ще не розвинені, йому доведеться багато навчитися і багато повправлятися.

— Але ти хоч подякував йому за те, що він урятував тобі життя?

— Мені це не спало на думку!

— Ні? То щó ж він тепер про тебе думає?

— Мені байдуже, цілковито байдуже, що він думає про мене, хай би мене качка копнула. Ясна річ, він вважає мене невдячним. Але це не має значення. Важливо, щоб він не змінився, не почав задирати носа, залишився таким, яким є зараз. Але в той момент мені хотілося його обійняти і поцілувати.

— Ого! — вигукнув Стоун, який раптом теж вирішив заявити про себе. — Ти і поцілунки! Ще обійми у твоєму виконанні я можу собі уявити, але поцілунки — ніколи!

— Справді? Ніколи? Чому? — запитав Сем.

— Чому? — взявся пояснити Вілл Паркер замість Діка Стоуна. — Ти ніколи не дивився у дзеркало або у воду на своє відображення, старий Семе? Твоє обличчя, твоя борода і твій ніс! Боже, кому може спасти на думку щось безглуздіше, ніж наблизити до тебе свої губи? Така людина або перегрілася на сонці, або ж у ній оселилося божевілля.

— Он як! Ага! Гм! Це звучить дуже по-дружньому, — пробурмотів Сем. — Отже, я — потвора! А ти? Ким ти вважаєш себе? Можливо, красунчиком? Навіть і не думай! Згадай моє слово, якби ми з тобою удвох взяли участь у конкурсі краси, то я б зайняв перше місце. А ти програв би. Качка б мене копнула! Але це тут ні до чого. Ми говорили про нашого ґрінгорна. Я не подякував йому і не збираюся. Але згодом, коли ми засмажимо м’ясо, він повинен отримати найкращий і найсоковитіший шматок. Я сам йому його відріжу, він заслужив на це. А завтра, знаєте, що я зроблю завтра?

— Що? — запитав Стоун.

— Завтра матиме велику радість. Йому буде дозволено зловити мустанга.

— Ти збираєшся йти на мустангів?

— Так. Мені ж потрібен новий кінь. А на полювання ти позичиш мені свого, любий Діку. Якщо сьогодні ми бачили буйволів, то прийдуть і мустанги. Думаю, що досить поскакати до прерії, де ми позавчора працювали з кресленнями для залізниці. Там уже мають бути мустанги, якщо тварини дійшли до наших широт.

Далі я не слухав, а повернувся назад, пройшов крізь зарослі, щоби наблизитися до мисливців із другого боку. Вони не мали б довідатися, що я випадково почув не призначене для моїх вух.

Вони розвели багаття, біля якого закопали в землю дві міцні роздвоєні гілляки. На них сперли палицю з печенею. На цій палиці розмістили увесь шматок м’яса, і Сем Гоукенс почав повільно і фахово обертати його. Насолода, яка при цьому вимальовувалася на його обличчі, була зворушлива.

Коли повернулися всі інші з рештками м’яса, то зробили те саме, що й ми, — розвели вогонь. Але біля їхнього вогнища було не так тихо і мирно, як у нас. Оскільки кожен хотів смажити собі окремо, всім забракло місця, внаслідок чого вони їли свої шматки напівсирими.

А я й справді отримав найкращий шматок. Він важив близько трьох фунтів[27], і я з’їв його цілком. Але через це мене не вважали ненажерою. Я їв значно менше, ніж з’їв би будь-хто інший на моєму місці. Ви не повірите, як багато м’яса повинен поглинати вестмен, аби нормально почуватися.

Усім відомо, що