Віннету І - Карл Фрідріх Май
— Мушу бути ситим, бо більше нічого не маю. Але якби ви захотіли віддати мені свій шматок, то вам не довелося б довго чекати, поки він зникне.
Під час трапези вестмени розмовляли про наше полювання. Наскільки мені вдалося почути, то, коли вони побачили вбитих буйволів, їхнє уявлення про мою «дурість» таки змінилося.
Наступного ранку я вдав, ніби збираюся йти працювати. Тоді до мене підійшов Сем і сказав:
— Киньте свої прилади, сер! Треба зробити дещо цікавіше.
— Що ви маєте на увазі?
— Побачите. Готуйте свого коня! Ми вирушаємо!
— На прогулянку? Але ж є робота!
— Облиште! Ви достатньо напрацювалися. Хоча я переконаний, що ми повернемося до обіду. І тоді ви зможете міряти і рахувати, скільки влізе.
Я повідомив про це Бенкрофта, і ми вирушили в дорогу. Дорогою Сем напускав на себе загадковості, а я не зізнавався йому, що знаю про його плани. Ми їхали вздовж траси, яку вимірювали, аж до прерії, про яку напередодні згадував Сем у розмові зі Стоуном і Паркером.
Прерія сягала двох англійських миль[28] завширшки і вдвічі більше завдовжки, її оточували вкриті лісами пагорби. Оскільки посередині протікав струмок, то тут було достатньо вологи і росла густа й соковита трава. З півночі можна було потрапити сюди стежкою поміж двома горами, а на півдні прерія закінчувалася долиною, яка вела далі в тому ж напрямку. Коли ми доїхали сюди, то Гоукенс зупинився і прискіпливо оглянув рівнину. Потім ми їхали далі, вздовж північного берега річки. І тут Сем раптом голосно крикнув, зупинив коня, позиченого в Діка Стоуна, зіскочив з нього, перестрибнув через потічок і відразу ж підійшов до місця, де була прим’ята трава. Він обдивився це місце і повернувся, а потім заліз назад у сідло, і ми поїхали далі, але вже не на північ, як досі, а повернули праворуч і незабаром доїхали до західного краю прерії. Тут Сем знову зіскочив із коня і пустив його пастися, але міцно прив’язавши. Відтоді, як оглядав сліди, він не промовив ні слова, але вираз його бородатого обличчя був задоволений, ніби сонце над лісом. Тепер він наказав мені:
— Зійдіть і ви з коня, сер, а потім прив’яжіть його! Будемо чекати тут.
— Навіщо його прив’язувати? — запитав я, хоча добре знав відповідь.
— Бо можете позбутися його. Я не раз бачив, як дуріли коні за таких обставин.
— За яких обставин?
— Ви не здогадуєтеся?
— Гм!
— Вгадайте!
— Мустанги?
— Звідки ви знаєте? — запитав він, здивовано глянувши на мене.
— Я читав, що свійські коні, якщо їх не прив’язати як слід, полюбляють утекти з дикими мустангами.
— Чорт забирай! Про все ви читали, нічим вас не здивуєш. Мені значно більше подобаються люди, які взагалі не вміють читати!
— Ви хотіли здивувати мене?
— Хотів.
— Полюванням на мустанга?
— Так! А ви зі своїми дурнуватими книгами самі про все здогадалися. Отже, слухайте мене — мустанги вже були тут!
— Той слід, що ми бачили нещодавно, був їхнім?
— Так, вони були тут учора. Це була група розвідки. Мушу вам сказати, що ці тварини надзвичайно розумні. Вони завжди висилають невеличкі групи поперед себе і в різні боки. У них є свої офіцери, точно, як в армії, а вожаком завжди є досвідчений, сильний і сміливий жеребець. Завжди, коли вони пасуться або пересуваються, жеребці створюють зовнішнє коло. За ними йдуть кобили, а посередині — лошата. Я вже не раз описував вам, як ловити мустанга за допомогою ласо. Ви запам’ятали це?
— Звичайно.
— Маєте бажання упіймати одного?
— Так.
— Сьогодні вранці вам випаде така нагода, сер.
— Дякую! Але я не скористаюся нею.
— Ні? Боже милостивий. Чому?
— Бо мені не потрібен кінь.
— Але справжній вестмен не питає, потрібен йому кінь, чи ні!
— Тоді він зовсім не такий, яким я уявляю собі справжнього сміливого вестмена. Вчора ви розповідали про варварство блідолицих мисливців, які вбивають цілі стада буйволів, хоча не потребують їхнього м’яса. Ви називали це гріхом проти тварин і червоношкірих, яким через це бракуватиме поживи. Потім ви ж самі сказали, що з кіньми діється те саме. Ви маєте рацію, тож не
