Віннету І - Карл Фрідріх Май

— Підіть у долину і приведіть вашого коня! Він потрібен нам, бо на ньому ми повеземо те м’ясо, яке візьмемо зі собою.

Я виконав те, що він звелів. Чесно кажучи, я був розчарований його поведінкою. Він вислухав мою розповідь, не відреагувавши на неї жодним словом. А я сподівався почути хоча б стриману похвалу. Але замість цього він промовчав і просто послав мене привести коня. Однак, навіть попри це, я не ображався на нього. Я навіть був радий, що він не критикував мене за постріли в очі буйвола, недостойні справжнього мисливця.

Коли ж я привів свого коня, то Сем уже стояв на колінах біля вбитої ним самки, майстерно відділяючи від її задньої частини хутро і вирізаючи шматок філе.

— Ось, — сказав він. — Сьогодні ввечері у нас буде печеня, якої ми давно не їли. Це філе і збрую мого коня ми навантажимо на вашого коня. Це буде тільки для нас із вами, Діка і Вілла. Якщо всі інші теж захочуть скуштувати, нехай поїдуть сюди і привезуть собі самі.

— Якщо до того часу м’ясо не з’їдять птахи та дикі звірі.

— Ви знову проявили свою надзвичайну мудрість! — засміявся він. — Звичайно, що ми накриємо здобич гілками й камінням. Тільки ведмідь, або інший великий хижак, зможе добратися до неї.

Після цього ми вирізали кілька великих гілок з ближніх кущів і принесли каміння. Потім накрили рештки самки й навантажили мого коня.

— А що буде з буйволом? — запитав я.

— З тим? А що з ним може бути?

— Ми не можемо ніяк його використати?

— Ніяк.

— Навіть шкуру?

— Ви хіба чинбар? Я — ні!

— Але я читав, що шкури вбитих бізонів ховають у спеціальних сховищах.

— Ви читали таке? Отже, якщо ви читали, то це мусить бути правдою, бо все, що пишуть про Дикий Захід, — це чистісінька правда. Качка б мене копнула! Звичайно, бувають мисливці, які вбивають тварин задля хутра. Я також робив таке. Але зараз нам це не світить. Ми не можемо тягнути за собою ще й важку шкуру.

Ми вирушили в дорогу і, попри те, що йти довелося пішки, вже за півгодини були в таборі, бо долина, у якій я вполював двох своїх перших бізонів, лежала недалеко від нашого табору.

Те, що ми повернулися пішки і без Семового коня, привернуло до нас увагу. Всі питали, що ж трапилося.

— Ми полювали, і мого коня пошматував бізон, — розповів Сем Гоукенс.

— Полювали на бізонів, на бізонів! — передавалося з вуст у вуста. — Але де, де саме?

— Всього півгодини пішки звідси. Ми привезли собі філе. Якщо хочете, можете поїхати по решту.

— Так ми і зробимо, так і зробимо! — закричав Раттлєр, який вдавав, ніби між нами нічого не трапилося. — Де саме це місце?

— Їдьте нашими слідами, там і знайдете! У всіх вас є очі, качка б мене копнула!

— Скільки було бізонів?

— Двадцять.

— І скільки ви вполювали?

— Одну самку.

— Тільки одну? А де всі інші?

— Втекли. Можете пошукати їх. Я не розпитував, куди вони зібралися погуляти, а вони самі не сказали!

— Лише одна самка! Двоє мисливців застрелили з двадцяти бізонів тільки одного! — зневажливо промовив хтось.

— Зробіть краще, якщо можете, сер! Ви, мабуть, убили б усіх двадцятьох, і ще кількох додатково. До речі, коли ви знайдете місце, то побачите ще двох старих двадцятирічних бізонів, яких застрелив цей юнак.

— Бізони, старі бізони! — перешіптувалися довкола. — Стріляти у двадцятирічних бізонів! Яким треба бути ґрінгорном, аби робити такі дурниці!

— Можете посміятися з нього, якщо хочете, але потім таки подивіться на цих бізонів! Я вам скажу тільки те, що він врятував мені цим життя.

— Життя? Як це?

Всі прагнули почути розповідь про пригоду. Але Сем зупинив їх.

— Я не маю бажання зараз говорити про це. Нехай сам вам розповідає, якщо ви збираєтеся їхати по м’ясо вже після того, як стемніє!

І він мав рацію. Сонце схилилося над обрієм, і незабаром мав настати вечір. А оскільки всі зрозуміли, що я точно не буду їм нічого розповідати, то сіли на коней і поїхали собі. Я кажу всі, бо таки нікого не залишилося. Вони не довіряли одне одному. У компанії чесних мисливців, що приятелюють між собою, кожна впольована здобич належить усім. Але ці люди не знали такого. Коли вони згодом повернулися, то я почув, як вони розповідали, що всі накинулися на тушу, ніби дикі,