Експансія-I - Юліан Семенов

— А може, хочете щось попоїсти, Брупн? — спитав Кемп. — Тут є досить добрі худіас, дуже смачний сир…

— У вас дружина часом не іспанка?

— Німка.

Його до мене підвели американці, подумав Штірліц; він виконує чужу роботу, німець не пропонує їжу незнайомому, і не тому, що він погана людина, просто так не заведено; традиції, хай їм грець; проте німця можуть дратувати наші горці, які пригощають незнайомого подорожнього, що зайшов у їхній дім, найкращим, що вони мають: німець думатиме, чим він може віддячити, скільки це коштує, чим таке викликано? Господи, який маленький світ, але який розмаїтий, розгороджений, взаємоневідомий…

— Але я не зможу відповісти вам тим самим, — озвався Штірліц. — У мене дуже мало грошей.

— ІТТ добре платять своїм людям. Які мови ви знаєте?

— Англійську та іспанську.

— Досконало?

— А це можливо? По-моєму, досконалість може бути тільки тоді, коли бог зійде на землю.

— Не знаю… Принаймні я, не чекаючи пришестя, досконало освоїв своє діло.

— Дозволяєте собі вільнодумствувати в католицькій країні? Це не проти інструкцій ІТТ?

— Ви богомільні?

— Біс його знає… В усякому разі марновірний.

— Усі марновірні… То що хочете покуштувати? Сир чи худіас?

— А що іще тут дають?

— Смажене м'ясо, — Кемп кивнув на камін. — Феліпе чудово готує м'ясо на верболозі. Страшенно дорого, зате дуже смачно… Можна попросити засмажити на вугіллі тручу[10], найсмачніша їжа…

— Тоді почастуйте мене солоним сиром, пречудовою тручею і склянкою тінто[11].

Ну, давай, реагуй, Кемп, подумав Штірліц. Труча — це царська їжа, і платять за неї по-царськи. Давай, інженере, замов тручу собі і мені, тоді я до кінця повірю в те, що ти не випадково з'явився на дорозі.

— Дон Феліпе, — гукнув Кемп, і Штірліц одразу зрозумів, що цей чоловік служив у армії. — Сир і тручу для сеньйора, пляшку тінто, а потім дві кави з тих зелених зерен, що ви показували мені минулої п'ятниці.

— Так, сеньйоре Кемп. Яке тінто хочете попробувати? Є вино з Каталонії, дуже терпке; є з Малаги, те, що ви якось пили, густе, з чорним відливом.

— А що ви порекомендуєте моєму гостеві?

— Тінто з Каталонії краще, мені його привозять не так уже й часто.

— Рискнемо? — спитав Кемп.

— Той не виграє, хто не рискує, — погодився Штірліц. — Я дуже голодний, сп'янію, в горах роблять міцне вино.

— Ну то й що? П'янійте собі на здоров'я, я відвезу вас додому.

— Спасибі.

— Вам ніколи не доводилось працювати з технічними текстами, Брунн?

— Ні.

— Осилите?

— Можна спробувати.

— Це в нас, у німців, можна спробувати. Американці інші люди, вони зразу ставлять запитання: «Можете чи не можете?» Відповідати треба певно, з ними треба діяти відкрито.

— В усьому?

— Що ви маєте на увазі?

— Та нічого особливого… Просто ви з ними працюєте, ви, мабуть, знаєте, чи можна з ними поводитись відверто в усіх питаннях чи щось треба притримувати.

— Дідько його знає. А втім, мабуть, з ними треба діяти відкрито. Вони ж як діти, дуже довірливі і піддаються на умовляння. Їм треба пояснити все від початку й до кінця, як у школі. Якщо вже вони зрозуміють і повірять, то кращих компаньйонів і бути не може.

— Так, вони славні люди, я з вами згоден… Але ж вони зазнають на собі впливу тих, проти кого ми, німці, так активно виступали в минулій війні…

— Мої боси такому впливові не піддаються, — відрізав Кемп. — Кольорових і слов'ян компанія не держить, отож можете не турбуватись.

Штірліц посміхнувся:

— Та я й не турбуюсь. Я не вірю в забобони, тим паче зараз за це більше нікому карати, усе розсипалось.

Дон Феліпе приніс сир, зелень, вино в темній високій пляшці, розставив усе це на білій паперовій скатертині і спитав:

— Тручу прожарити чи ви любите її сируватою?

— Майже сирою, — сказав Штірліц. — Тільки однієї мені замало. Я голодний. Мій друг сеньйор Кемп, гадаю, пригостить мене трьома, а то й чотирма тручами. Це скільки порцій?

— Чотири, — відповів дон Феліпе. — Рибини дуже великі, сьогодні вранці ще хлюпалися у водопаді, м'ясо смачне, дуже ніжне.

— Витримаєте чотири порції? — спитав Штірліц, не глядячи на Кемпа, бо знав, що на обличчі в того зараз має бути розгубленість. — Чи збанкротуєте через мене?

— Та хоч п'ять, — мовив Кемп, і Штірліц остаточно переконався у тому, що ця людина є продовження того, що почалося дві години тому на авеніді Хенералісимо, коли до нього підійшов Джонсон.

— Тоді п'ять, — оголосив Штірліц. — Я подужаю.

— От і чудово, — всміхнувся Кемп. — Труча вам неодмінно сподобається, припечена шкірочка — нечувана смакота, у дона Феліпе свій рецепт.

— Ви можете пити? Чи за кермом боїтесь? — поцікавився Штірліц.

— Боюсь, але буду. І потім гвардія сівіль[12] на цій дорозі не лютує, вони психують тільки на тих трасах, по яких Франко їздить на полювання.

Кемп налив тягучого довгого вина в грубі склянки і цокнувся з Штірліцом:

— За нещасних німців.

— За них варто, — погодився Штірліц, — Щоб не були такими довірливими.

— Як вас зрозуміти?

Штірліц випив, смакуючи, дуже повільно, всмоктуючи, знизав плечима:

— Зрозуміти просто. Нещасні німці не можуть жити без фанатичної віри. То вони вірили в Бісмарка, то в кайзера, то в Гітлера. Їм потрібний фюрер, трибун, який стрясав би їхні душі, якого треба боятися. Коли боятися нікого, вони починають ставити барикади й оголошувати страйки, знову ж таки сподіваючись, що з'явиться сильна рука, подібна до тих, що вже були, і наведе порядок.

— Ви проти сильної руки?

— А ви — за?

— Дорогий Брунн, я помітив, що ви не відповіли на жодне моє запитання, а мене примушували відповідати на всі ваші.

— Примушував? — Штірліц здвигнув плечима й підсунув свою склянку до Кемпа. — Плесніть ще, га? Як же це я вас примушував, цікаво? Катував у камері? Заарештовував вашу дружину? Відправляв дітей до концтабору? Я ні до чого вас не примушував. — Він жадібно випив ще одну склянку, відщипнув шматочок сиру, поклав на нього зелень, проковтнув, не пережовуючи, і сказав: — Однієї пляшки мені мало, замовте ще.

— Звичайно, звичайно. Хочете, попросимо андалузьке тінто?

— З великим задоволенням я випив би нашого баварського айнціана.

— Почекайте, скоро вип'ємо.

Так, подумав Штірліц, це початок; треба грати й далі, він клює; напевне знає, скільки мені дають «товариші по партії»; а дають стільки, аби вистачило на хліб, сир та на кілька