Українська література » » Експансія-I - Юліан Семенов

Експансія-I - Юліан Семенов

Читаємо онлайн Експансія-I - Юліан Семенов
начальники дізнавалися про щось тільки в тому разі, коли вони, як солдати, мусили по-воєнному виконувати готове рішення. Демократичний політичний діяч скаже, що вони могли піти у відставку. Це може зробити парламентський міністр у демократичній країні. Німецький офіцер не міг цього зробити. Військова непокірність була й буде порушенням обов'язку, а на війні злочином, гідним смерті; обов'язку не підкорятися не існує для жодного солдата в світі, поки існують держави, наділені суверенними правами; при диктатурі Гітлера відкрита непокірність могла призвести лише до знищення підлеглих, а не до скасування цього наказу; жоден стан не поніс таких жертв за свої переконання, протилежні Гітлерові, як коло обвинувачених тепер офіцерів… У німецьких військових керівників тільки один обов'язок — до останку боротися з ворогом. Вони повинні були зробити трагічний вибір між особистим правом і військовим обов'язком; вони вибрали і, керуючись ним, діяли так, як підказувала їм мораль воїна.

Я вважаю, що військові керівники, котрих хочуть обвинуватити, в жодному разі не були організацією чи групою і тим більше не об'єднувалися єдиною волею, спрямованою на виконання злочинних дій. Ці люди не являли собою злочинної зграї, назване обвинуваченням з'єднання цих офіцерів під штуфним загальним поняттям «генеральний штаб і ОКВ» насправді є цілком довільним об'єднанням різних службових осіб, що займали ті чи інші посади в різні періоди і, крім того, належали до різних частин збройних сил. Такий підхід, необгрунтований ні внутрішньо, ні з погляду правової необхідності, може мати своєю метою лише дискредитацію такого інституту, як генеральний штаб…

Латернзер не перебив Гелена ні разу; коли той закінчив, мовчки, здивовано стенув плечима.

Прощаючись, простяг Гелену мляву руку:

— Я подумаю над вашими словами.

— Спасибі… Нехай обвинуватять гестапо, так їм і треба, нехай розтопчуть партію, але конче потрібно врятувати від ганьби імперський уряд і генеральний штаб. Це — питання майбутнього. Як себе почуває генерал Йодль?

— Погано.

— Але він поводитеметься гідно?

— Не маю сумніву.

— А Кейтель?

— Він не дуже розумний… І надто сентиментальний. Ви думаєте про те, яку він залишить про себе пам'ять? Не тіште себе надією. Але Йодль, Редер, гросадмірал Денніц настроєні непохитно й переконані в своїй правоті.

— От і допоможіть їм… Ви ж німець…

Латернзер зітхнув і, обернувшись до Гелена, сумно запитав:

— Справді? Ви в цьому цілком упевнені?

… Пізно ввечері, повернувшись до свого кабінету, Гелен відімкнув сейф і взявся за найулюбленішу роботу, яка давала йому змогу відчувати себе всемогутнім, як і раніш, коли весь Схід Європи був у його руках, коли Салаші і болгарський цар Борис, Власов і Павелич, Мельник і Антонеску, Бандера і Тіссо не сміли ступити жодного кроку, не діставши на те його згоди — письмової чи усної.

Він вийняв із сейфа шифровані телеграми від Бандери та людей Павелича, який переховувався в Іспанії, від польської агентури і почав робити позначки на полях. Найбільше його тішили повідомлення з Мадріда, Буенос-Айреса і Сантьяго-де-Чілі; звідти зв'язки мали піти по всьому світу; він, Гелен, стане серцем нової розвідувальної організації Німеччини, зорієнтованої не тільки на Схід, як того хоче Даллес, а й на всі континенти планети.

Саме тому він ретельно аналізував усю інформацію, що надходила з Мадріда, саме тому він з такою увагою вивчав телеграми з Буенос-Айреса від Руделя, Танка, Ультера, Лауріха; саме тому для нього не існувало дрібниць. Будь-яке нове прізвище, передане його агентами, що почали, на відміну від людей НСДАП та СС, роботу не на свій страх і риск, а з його відома і при мовчазній згоді американців, становило для нього величезну цінність: потягнуться нитки, з'являться нові імена, чи це буде поки ще зовсім невідомий Ріктер з Буенос-Айреса і Брунн з Мадріда, Заурен з Каїра чи Рігельт з Лісабона; немає дрібниць, є початок роботи, яка принесе перемогу його справі.

ШТІРЛІЦ-ІV

(Мадрід, жовтень сорок шостого)

— Якщо хочете, можемо поїхати в німецький ресторан. Ви там бували, здається, докторе Брунн? На кальє генерал Моло…

— Так. Один раз я там пив каву.

— Ні, ви там обідали. Можу назвати меню.

— Давно стежите за мною?

— З того часу, коли визнали за доцільне. Доктор Брунн — ваше нове прізвище?

— Мабуть, ви знаєте моє справжнє прізвище, якщо ставите таке запитання. Як мені називати вас? Містер Ікс?

— Ні, можете називати мене Джонсон.

— Дуже приємно, містере Джонсон. Я з радістю відмовився б від німецької кухні.

— Невже? Поразка позбавляє німців кухонного патріотизму! Поїдемо до євреїв. Вони запропонують кошерну курку. Як вам така перспектива?

— Мені більше подобається іспанський ресторан. Дуже люблю кочінільяс[8].

Джонсон посміхнувся:

— Ану, покажіть нижню губу. Ого, у вас губа не з лопуцька. Ваше справжнє прізвище Бользен?

— Я зжився з обома.

— Достойна відповідь. — Джонсон ледь торкнув Штірліца за лікоть. — Праворуч, будь ласка, там моя машина.

Вони повернули з авеніди Хенералісимо Франко у тихий провулок; у великому «шевроле» з мадрідським номером сиділо троє чоловіків, два попереду, один — позаду.

— Сідайте, містере Бользен, — запропонував Джонсон. — Залазьте перший.

Штірліц згадав, як Віллі і Орген везли його з Лінца в Берлін у квітні сорок п'ятого, саме в той день, коли війська Жукова почали штурм Берліна; він тоді також був затиснутий між ними; ніколи раніше він не переживав такого принизливого відчуття несвободи; його ще не заарештували, на ньому була така сама, як і на них, чорна форма, але сталося щось не відоме йому, але добре відоме їм, мовчазним і похмурим, що дозволяло гестапівцям стежити за кожним його жестом і, так само, як і зараз, трохи навалюватися на нього з двох боків, не даючи змоги поворухнутися, сиди, як сповитий, і думай, що на тебе чекає.

— Полюбляєте швидку їзду? — спитав Джонсон.

— Не дуже.

— А ми, американці, страшенно любимо швидкість. У горах поїмо кочінільяс, там набагато більші порції і вдвічі дешевші, ніж у місті.

— Чудово, — сказав Штірліц. — Тоді можна й натиснути, час обіду, в мене шлунковий сік уже виділяється, режим насамперед…

— Як здоров'я? Чи не даються взнаки ваші поранення? «На це запитання не можна відповісти однозначно, — подумав Штірліц, — треба відповісти дуже точно; ця розмова може стати першим кроком на шляху додому. А чому ти думаєш, що буде розмова? Чому ти припускаєш, що це ніякий не Джонсон, а друзі мюллерівських Ойгена, Віллі і Курта? їх тисяча в Мадріді, і чимало з них прекрасно розмовляє англійською, чому б їм не доробити того, що не встиг Мюллер? Таке, звичайно, може бути, але краще про це не думати; після

Відгуки про книгу Експансія-I - Юліан Семенов (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: