Експансія-I - Юліан Семенов
Мерк посміхнувся:
— Про «бездіяльність» багато хто зрозуміє дуже правильно, логічне виправдання власної позиції в минулому.
— Знаєте, мені не дуже потрібні апостоли, — поморщився Гелен. — Зрозуміли — то й слава богу, навіщо конферувати? Повторюю, ми закладаємо фундамент майбутнього, а він мусить бути міцним. Треба зробити все, щоб уроком Нюрнберга стало не обвинувачення, а захист.
На четвертій сторінці Гелен запропонував включити ще одну концептуальну фразу:
— Поліцейські органи, у тому числі й політична поліція, ведуть роботу в галузі внутрішніх справ держави. Визнаний міжнародний правовий принцип забороняє втручання будь-якої держави у внутрішні справи іншої країни. Таким чином, і в цьому напрямі існують сумніви щодо допустимості обвинувачення проти гестапо.
Погортавши примірник проекту промови Меркеля ще раз, генерал потер очі і подумав, що з таким «сліпим» документом працювати важко, псує зір. Перед тим як продиктувати ще одну вставку, він довго, тяжко, допитливо розглядав обличчя Мерка, наче вперше його побачив; так бувало в нього: якась нерухома маска лягала на лоб, на губи, підборіддя, потім раптом, немов за командою, оживали очі, ставали знову до всього уважними, чіпкими буравчиками, а вже потім з'являлася тінь усмішки — значить, щось вирішив, дуже для нього важливе.
— Не заперечуватимете, якщо спробуємо протягти ще один пасаж? Він звучатиме так: гестапо було одним з державних органів, а про співробітників будь-якого державного органу не можна говорити як про членів якоїсь приватної організації. Тому співробітники гестапо не були його членами, тим більше добровільними, вони займали звичайні посади чиновників.
На запитання, чи були цілі й завдання гестапо злочинними, треба відповісти заперечно. Мета гестапо, як і кожної політичної поліції, — охорона народу й держави від замаху ворогів на устої держави та її вільний розвиток. Відповідно до цього завдання гестапо визначені в параграфі І закону від 10 лютого 1936 року так: «Завданням гестапо є виявлення всіх антидержавних дій і боротьба з ними, збирання й використання результатів розслідувань, повідомлення про них урядові, інформація всіх інших органів про важливі для них події й подання їм допомоги».
А потім Гелен продиктував вставку, яку він назвав конче потрібною:
— При розв'язуванні питання про те, чи слід вважати гестапо-відповідальним за всі справді здійснені злочини, не повинен залишатися без уваги також той факт, що члени цієї установи діяли не по своїй волі, а за наказом. Особи, на яких падає обвинувачення, стверджують і можуть це довести показаннями свідків, що при відмові виконувати одержаний наказ їм загрожувало не тільки дисциплінарне покарання чи втрата прав чиновника, а й концентраційний табір, а в разі служби в армії — воєнно-польовий суд і страта. Хіба це не причина для встановлення факту відсутності вини?
Походивши по кабінету, Гелен закінчив:
— Виступ будь-якого захисника — а на процесі такого роду тим більше — оцінюється переважно за початок і за кінець. У Меркеля розмитий початок і зовсім аморфний кінець. Інколи доцільно самим ударити по своїх же; жертвуй малим заради великого; ми об'єктивні, не боїмося критики, бо віримо в майбутнє… Нехай він завершить ось так… Та не пишіть, Мерк! Де ж ваша пам'ять?! Всього кілька фраз, запам'ятайте: «Я не ставив собі за мету виправдувати злочини тих окремих осіб, які нехтували законами людяності, але невинних я хочу врятувати. Я хочу прокласти шлях такому вироку, який відновить у світі моральний порядок».
— Та чи варто навіть намагатися витягувати гестапо, генерале? — знову спитав Мерк. — Це — бита карта. Гестапо треба топити.
— Правильно, — погодився Гелен. — Чим доказовіше ми захищатимемо чудовиськ із гестапо, тим легше їх буде залучати до роботи, по-перше, і тим надійніші наші шанси при захисті армії та уряду рейху, по-друге…
… Того ж вечора Гелен зустрівся з Латернзером, захисником групи генерального штабу. Розмовляли віч-на-віч під час прогулянки.
Гелен говорив повільно, немов вбиваючи в голову співрозмовника те, що йому здавалося основним:
— Віддавши до суду військового командира, який слухняно виконував свій військовий обов'язок за наказом свого уряду, через те, що дії цього уряду оголошуються незаконними, а цього командира вважають як співучасника в діяннях уряду, обвинувачення тим самим покладає на нього обов'язки контролювати законність політики своєї держави, тобто кінець кінцем робить такого військового командира суддею над політикою держави… Гітлер помер, тому обвинувачення лишає в тіні його особу й шукає інших людей, які несуть відповідальність. Але ніхто не може заперечувати, що Гітлер сконцентрував усю владу в імперії в своїх руках і тим самим прийняв на себе всю повноту відповідальності. Суть будь-якої диктатури зрештою зводиться до того, що воля однієї людини є всемогутньою і що всі рі-шенпя залежать тільки од волі цієї людини.
Сказане не повинно тлумачитись як спроба звільнити когось від відповідальності. У кожного німецького генерала досить мужності, щоб відповісти за свої дії. Та коли має бути встановлено правду, то треба оцінювати події так, як вони справді розгорталися, і покласти їх в основу для встановлення судової істини. Кращим доказом того, що генерали не брали участі в планах Гітлера, є висловлення самого Гітлера: «Я не вимагаю, щоб генерали розуміли мої накази; я вимагаю, щоб вони виконували їх».
Гелен подивився на адвоката:
— Я не дуже швидко говорю?
— Зовсім ні.
— Німецькі генерали, — вів далі Гелен, — найменше хотіли війни на Заході. Коли Англія і Франція оголосили війну, це стало фактом, до якого німецькі військові керівники аж ніяк не прагнули. Якщо в перший період війни з Росією розміщення й ставлення до російських військовополонених не відповідали положенням Женевської конвенції, то це пояснюється виключно тим, що певні труднощі неминучі. На всіх фронтах командуючі видавали накази, спрямовані проти можливих зловживань у поводженні з військовополоненими, і при порушеннях притягали винних до відповідальності. Жорстоке ставлення до військовополонених або ж вбивство їх не мали місця на підставі їхніх наказів чи з їхнього відома.
Гелен знову подивився на адвоката, той ішов мовчки, зосереджений.
— Яку можливість мали взагалі підсудні генерали для пасивної чи активної дії всупереч наказу й закону? — продовжував Гелен. — Які були б перспективи для успіху? Просте відхилення від протизаконних планів чи наказів шляхом заперечень, запобігань, висловлення остороги було б хоч і можливим, але на ділі безуспішним. Частково ці можливості не використовувались лише тому, що генерали просто не знали багато про що. Обвинувачені військові
