Оріноко - Аркадій Фідлер

Охочих учитися виявилось, крім Манаурі, лише п'ять індійців. Це були, без кульгавого Арасибо, всі найближчі друзі вождя. Щодо каліки, то він добре пам'ятав, як людяно поставився я, не залишивши його під Горою Шулік, і був щиро вдячний мені за це. Решта ж індійців на кораблі, а було їх дев'ятеро, намагалися залишитись осторонь. Але з їх товариства бажання вчитися виявила ще одна особа — Лясана.

— Ти? Ти хочеш стріляти? — щиро здивувався я.

Тут же Манаурі пояснив мені, що більшість індіанок, які допомагають своїм чоловікам у походах, володіють зброєю не гірше, ніж добрий воїн, а на півночі, в дале ких лісах, над річкою Куюні живе плем'я, що складається з самих жінок.

— Так воно ж вимре з часом! — зауважив Вагура із знанням справи. — Без хлопців…

— Дивіться, який знавець! — похитав головою вождь, кидаючи на юнака сердитий, але схвальний погляд. — Ні, воно не повинно вимерти, бо там занадто бойові баби. Вони часто проводять збройні напади на сусідні племена і виловлюють собі полонених, таких, як ти, розумників і юнаків, які повинні їм прислужувати. Якщо народжується дівчинка, полоненому дарують свободу, якщо хлопчик — убивають новонародженого і полонений мусить далі служити.

— Це жахливо! — осудливо промовив Вагура, але очі у нього, наперекір словам, засвітились якоюсь таємничою мрією.

Тим часом усі п'ятеро негрів тихенько про щось радилися поруч. Вони завжди були на моєму боці, а тепер, побачивши рішучість, з якою я захищав їх у льяносах перед іспанцями, вони готові були йти за мною у вогонь і воду. Отож, бачачи, якої прикрості завдали мені індійці, не бажаючи вчитися, негри юрбою підійшли до мене, і Мігуель сказав:

— Ми всі з тобою, Яне! Ми хочемо навчитися стріляти з мушкетів.

Тепер учнів дванадцять. І це добре! Не відкладаючи, я розпочав перше заняття, як каже прислів'я: коваль клепле, поки тепле. Взявши срібний пістолет, — а це була дорогоцінна річ, — я показав їм, як набивається зброя, скільки необхідно пороху, скільки свинцю. Взагалі це не було для них новиною, адже в останні дні перебування на безлюдному острові вони трохи звикли до рушниць.

Після мого вступу заняття далі проводили Арнак і Вагура.

Вітер дув у тому самому напрямку, коло керма стояв досвідчений індієць. Молодий полонений, Педро, побачивши, що я не зайнятий, підійшов до мене і запропонував розпочати заняття з іспанської мови. На кораблі він міг ходити вільно і почував себе в неволі дедалі краще. Зараз він доторкнувся до голови і сказав: la cabeza, потім — до руки: la mano, показав на корабель: el navio, — і так почалася моя наука.

Педро був надзвичайно кмітливий. Він викладав ясно, і за годину я вже засвоїв добру низку слів. Так, хлопець мав розум у голові. Коли закінчилися вправи з пістолетом, я покликав Арнака та Манаурі і запропонував їм спитати у Педро, чи він учив географію Південної Америки. Так, учив. Чи бачив карту цієї частини світу? Аякже, бачив. Чи зміг би з пам'яті намалювати контури нашого узбережжя? Педро не був упевнений в цьому, але погодився спробувати.

Серед того, що залишили на кораблі попередні його хазяї, ми знайшли дуже цінні речі: купу паперу для писання, а також чорнило і гусячі пера. Я наказав принести все це і порадив Педро, зібравшись із думками, намалювати берегову лінію цієї частини Америки.

Молодий іспанець спочатку швидко накреслив за допомогою шматочка свинцю контури узбережжя, потім виправив ті місця, які здалися йому неточними, і тільки тоді навів чорнилом. Ми стежили за рухами його пальців, як зачаровані, а індійці навіть затамували подих. Крім вождя і Арнака, до нас приєдналися Вагура, негр Мігуель і Лясана.

Берегова лінія йшла в східному напрямку ще приблизно на сто двадцять миль, потім глибоко врізалася в материк і, утворюючи затоку, повертала на південний схід аж до кінця паперу. В місці її вигину лежав великий острів Трінідад, який, немовби закриваючи затоку від океану, утворював разом з нею щось подібне до величезної лагуни чи озера, яке з'єднувалося з морем двома гирлами, на півночі і на півдні.

«Golfo de Paria», написав Педро на лагуні: затока Парія.

— А де гирло Оріноко? — поцікавився я.

— Основне гирло, пане? — запитав іспанець.

— Основне, — відповів я, хоч досі не знав, що ріка мала ще якесь гирло.

Основне гирло Оріноко було далі на південь, за якихось сто п'ятдесят миль від острова Трінідад, а сама ріка текла з глибини краю майже рівною лінією від заходу на схід. Але за сто п'ятдесят миль перед самим гирлом численні рукави ріки починали відходити на північ, деякі впадали в затоку Парія, навпроти острова Трінідад, інші — у відкрите море. Велика кількість цих рукавів-приток створювала безліч островів; Педро назвав цю місцевість дельтою ріки Оріноко.

Хоч я пишався неабияким вихованням, бо ще змалку навчився писати і читати і не одну вже проковтнув книжку, але, вихований у віргінських лісах, мав дуже мізерні знання про світ. Педро вимальовував на карті якісь таємничі обриси суші, річок, островів, заток, і все це було для мене величезною новиною, про яку я вперше дізнався. Оце-то так! Обізнанішими від мене у цьому виявилися індійці, бо вони, над усяке моє сподівання, правильно читали креслення Педро і стверджували точність карти.

— Намалюй англійські острови на Караїбському морі, — попросив я.

Педро трохи розгубився і відповів, що Ямайка лежить далеко на північному заході, поза папером-картою.

— Я маю на увазі Барбадос, а не Ямайку, — пояснив я.

Острів Барбадос лежав прямо на північ від Трінідаду, але теж далеко, майже двісті миль од материка.

— Ти в цьому впевнений?

— Так, пане.

Це було далеко, і я занепокоєно думав, скільки труднощів мені доведеться перебороти, щоб опинитися там.

Індійці вимагали, щоб Педро намалював річку Померун. Але юнак відповів, що це річка невелика і він