Оріноко - Аркадій Фідлер
В той час, коли ми почали швидко копати ями для мерців, стався незвичайний випадок. Один з іспанців, видно, не дуже тяжко поранений, опритомнів. Це був той безвусий юнак, що раніше дивився на нас не з таким презирством, як інші. Тепер він заворушився і підвів голову. Побачивши це, мої товариші всі разом підскочили до пораненого, щоб добити його. Але я випередив їх і підбіг до іспанця раніше.
— Не вбивати його! — вигукнув я.
— Чому?! — закричали вони розлютовані. — Це ж паскуда, ворог, іспанець.
— Так, це іспанець! — відповів я. — Тому він мені потрібен!
— Потрібен? Для чого?
— Я витисну з нього всі відомості про цю країну та її людей! Мені це необхідно.
Інших причин, більш людяних, я не міг навести. Зрештою, моє пояснення було недалеке від правди: підліток здавався кмітливим, отже, міг стати мені в пригоді у вивченні іспанської мови, дуже необхідної в цій країні.
В очах індійців палало якесь нестримне дике почуття, і вони здавалися вовками, у яких з пащі видирали поживу.
— Вбити його! — все ще наполягали індійці сердито.
Однак, як і завжди, на моєму боці були незмінні друзі: Арнак і Вагура, а також негр Мігуель. Вони рішуче підтримали мене. Вождь Манаурі своєю промовою заспокоїв розгніваних людей. Індійці швидко подобріли і погодилися зі мною, а молодого іспанця визнали моїм полоненим.
Зрештою, всі ми розуміли, що не можна витрачати дорогоцінного часу на сварки. І чотири лопати, які у нас були, швидко запрацювали. Через декілька хвилин землекопи змінювались. Не минуло й двох годин, як робота була закінчена — трупи людей і коней лежали в ямах під досить товстим шаром землі.
Ми ще не закінчили копати, як кілька індійців зібралося полювати на худобу, щоб добути свіжого м'яса.
— Ні! — заперечив я. — Нам дорога кожна хвилина!
— Буде що їсти!
— Буде й без цього! У нас є троє живих коней! Візьмемо їх із собою!
Коні нам стали у великій пригоді. Ми не тільки посадили полоненого, який знову знепритомнів, але й навантажили на коней наші тюки. Тепер іти було легше, і ми швидкими кроками поверталися до моря.
Тільки Лясані, яка несла дитину, було важко. Їхати верхи вона не вміла й не хотіла. Я бачив, що жінка не встигає за нами, і тому запропонував їй свою допомогу. Лясана засміялася.
— Ти хочеш нести мою дитину?
— А що в цьому дивного?
— Це жіноча справа, а не чоловіча!
— Дурниці!
— З тебе сміятимуться! Білий Ягуар несе чужу дитину?
В розумінні індійців це було таке дивовижне явище, що ті з них, які були найближче і чули нашу розмову, дуже розвеселились. Але я зовсім не звертав уваги на їх ущипливі слова. Мені жаль було молодої жінки, бо ми майже бігли по степу.
— Давай дитину! — наполягав я і майже силою витяг маля з вузла, що висів у неї за плечима.
Лясана зніяковіла і разом з тим зраділа, а в очах її відбився якийсь незрозумілий мені подив.
5
ВОГНЕННА ЗБРОЯ
Наступного дня, коли сонце опустилося вже низько, ми повернулися до лагуни під Горою Шулік. Все було в такому ж порядку, як і залишалося кілька днів тому; безлюдне село, замаскована шхуна, речі, заховані в печері. Нам треба було негайно втікати з цього негостинного берега, і тому одразу ж, незважаючи на втому після швидкої ходи, ми підтягли корабель під самий берег і почали переносити майно на палубу. Найбільші труднощі виникли при перетягуванні коней через борт корабля. Нарешті спільними силами нам вдалося втягти їх на шхуну, але тварини дуже брикалися і двоє коней поламали ноги. Та ми нічого не втратили на цьому, бо коні й так призначалися на їжу під час подорожі.
Надвечір пройшов короткочасний, але рясний дощ, якому я був дуже радий. Я був певен, що він зітре наші сліди, залишені в степу, і ускладнить будь-яку погоню, якщо б вона вирушила за нами.
Молодий полонений опритомнів, і індійці, хоч і зв'язали іспанцеві руки й ноги, все ж не зводили з нього очей. Юнак трохи заспокоївся, побачивши, що його життю ніщо не загрожує. Але з дедалі більшою тривогою стежив за нашими приготуваннями до виходу в море. Він бачив, як з берега на корабель переносили вогнестрільну зброю, і велика кількість її зовсім перелякала юнака. Здавалося, що він лише зараз зрозумів своє жахливе становище і почав кричати. Ці крики лунали часом як скарга, часом як загроза.
— Чого він хоче? — запитав я.
— Він хоче розмовляти з тобою.
— То чому ж ви мені про це не говорите?
Коні вже були розміщені на шхуні, люди вантажили запас трави для них, отже, ми могли трохи й відпочити. Я покликав Манаурі та Арнака, щоб вони перекладали мені розмову з полоненим.
— Як тебе звуть? — запитав я.
— Педро Мартінец.
— Ти з ранчо Ля Соледад?
— Так, пане.
— Ті, що були з тобою, з ранчо — жорстокі люди, вони гноблять індійців. Та й сам ти бачив, як вони зустріли нас.
— Бачив. Але я ніколи не був жорстоким до індійців.
— Зараз ти говориш так, бо ти в наших руках і йдеться про твоє життя.
— Я кажу правду! — запевнив хлопець тремтячим голосам, з почуттям безсилого розпачу в очах. Юнак був приємний на вигляд.
— Ти працював на ранчо?
Полонений завагався.
— Власне… я не працював…
— А що ж ти