Оріноко - Аркадій Фідлер

Кожний з вершників тримав довгий спис, яким вони, мабуть, підганяли худобу. У чотирьох із них були рушниці, у трьох — шпаги біля боку, і у всіх — це я добре помітив — за поясами стирчали пістолети. Озброєні непогано, а це для нас було тим більше небезпечно, бо з чотирьох двоствольних пістолетів кожен з нас міг убити лише двох противників.

— Ти бачиш індійця? — прошепотів до мене Манаурі разом з Арнаком. — Він з племені Куманагото.

— З тих жорстоких індійців? Як ти впізнав?

— По чорних колах навколо очей. Це така прикмета племені Куманагото.

— Вони всі, мабуть, з ранчо Соледад?

— Мабуть…

Нарешті їх старший, володар срібного пістолета, перервав німе споглядання і грубо запитав:

— Куди йдете?

Питав він, звичайно, іспанською мовою, але я добре зрозумів зміст слів.

— Далеко, за Оріноко йдемо, — відповів Манаурі правдиво. — Йдемо до річки Померун. Там наші родичі.

— А що шукаєте тут, так далеко на півночі?

— Ми багато років мешкали під Горою Шулік, але тепер хочемо об'єднатися з нашим племенем.

Ця відповідь, така ж щира, як і попередня, справила добре враження і більш-менш заспокоїла цікавість бородача. Проте ні він, ні його товариші не рухалися з місця, весь час дивилися на нас так жадібно, як дивиться собака на кістку.

— А що у вас в тих мішках? — запитав зненацька іспанець.

— Їжа.

— А що ще?

— Різні дрібниці…

— Які дрібниці?

— Які дрібниці?.. — протяжко повторив вождь. — Такі собі… Що треба індійцеві на щодень для життя… гарбузи… мотузки…

— Говори точніше, що там у вас? — наполягав іспанець, не підвищуючи голосу, але дещо твердіше, ніж до цього. Відчувалося, що у нього з'явилась якась нетерплячка.

Раптом індієць куманагото замахнувся батогом, нахабно цвьохнувши над нашими головами. Він нікого не зачепив, але свист був такий пронизливий, що діти почали плакати.

— А це що? — запитав іспанець і вістрям списа доторкнувся до одного з тюків, що лежали на землі.

Звідти виглядав погано замаскований держак лопати.

— Це… — спокійно пояснив Манаурі, — це для копання землі.

— І лопата вам теж потрібна на щодень? Вам, індійцям, потрібен такий дорогий інструмент?

— Потрібен, пане! Ми ж араваки!

— Я не розумію, який тут зв'язок!

— Ми землероби! — пояснив вождь.

— А звідки у вас лопата? — На цей раз голос іспанця був гострий, як удар ножа. — Де ви її вкрали?

— Ми не вкрали її!

— А що, вона з неба до вас упала?

— Ні, не з неба, — спокійно відповів Манаурі, — а з моря.

Я дивувався стриманості вождя, але іспанців його самовладання роздратувало.

— З моря? — закричав бородач. — Так ти ще й насміхаєшся?

— Я не смів би насміхатися над тобою, пане! — сказав Манаурі, наче збентежений. — Недалеко від нашої лагуни розбився англійський корабель. Була буря. Багато речей різних викинуло море на наш берег.

— А ці хустки, що на ваших головах, теж море викинуло?

Іспанець, явно розлючений, раптом замірився списом, ніби хотів пронизати вождя.

Манаурі навіть не здригнувся. Швидко, квапливим рухом, я схопився за рукоятку мого пістолета. Ніхто з вершників цього не помітив. Але іспанець, на щастя, не вдарив Манаурі, тільки крикнув:

— Брешеш, собачий сину! Ці хустки не були в морській воді.

— Не були! — запевнив вождь. — Ти маєш рацію.

— Значить, ти збрехав?

— Ні, не збрехав.

— Тоді ти дурний, чи просто нахаба?

Манаурі залишався спокійний, урівноважений.

— Я не нахаба, — сказав він, — а тільки розповідаю, як було. Хустки ми знайшли сухі, бо вони були в скрині… Скриня була непроникна. Викинуло її море, коли розбився корабель… Оце й усе, пане. Оце й усе!

На жаль, було це не все, чого хотіли іспанці, і тільки тепер починалася справжня біда. Бородач кинув ще, присікавшись до останніх слів Манаурі:

— А коли розбився корабель?

— Нещодавно… Три місяці тому…

Після цього іспанець одвів свій лютий погляд вбік, де стояли наші товариші, негри, і вигукнув:

— А це що за персони?

З його хижого пожвавлення я догадався, що це було для нього найважливіше: напевно, з самого початку іспанця цікавили негри.

— Це люди з нашого племені, — відповів Манаурі зовсім спокійно.

— Ваші невільники?! — іспанець гнівно насупив брови. — З якого це часу у вас, індійців, з'явилися невільники?!

— У нас немає невільників! — заперечив вождь. — Це вільні люди, вони належать до нашого племені так само, як і ми!

— Ага, то, може, це індійці? — закричав бородач. — Тільки шкіра у них потемніла!

— Ні, пане, це негри, але тепер вони вже не негри, а араваки!

Іспанці зустріли це невдале пояснення вибухом сміху.

— Не роби із себе дурня! — облаяв вершник Манаурі. — Досить уже цієї гри! Кажи правду, бо інакше ми всіх вас зітремо на порох! З якої гасієнди втекли ці невільники?

— О пане, хіба я не казав тобі, що англійський корабель розбився біля нашого узбережжя? — нагадав із спокійним докором Манаурі.

— То, може, ти скажеш, що вони теж врятувалися після тієї бурі?

— Як бачиш!

— З англійського корабля, який розбився?

— Так воно й є!..

Іспанець на якусь мить завагався, про щось подумав, потім направив коня ближче до негрів, — вони всі п'ятеро стояли разом — і, витягаючи з-за пояса свій срібний пістолет, з удаваною