Оріноко - Аркадій Фідлер

Очевидно, чоботи справили враження, бо іспанець інакше заговорив:

— А чому ти перед тим так гримнув на нас? Що ми тобі зробили?

— Ви хотіли забрати моїх людей!

— Ці негри твої раби?

— Ні, не раби, але під моєю опікою.

— Я не розумію цього!

— Я опікаю їх, і вони належать мені.

— Ти також стверджуєш, що вони вільні?

— Так.

— Ну то знай, в цій країні немає вільних негрів, і те, що ти говориш, — нісенітниця. Ці негри були в руках у іспанців, бо звідки б вони могли знати іспанську мову? І тепер вони знову перейдуть у власність іспанців.

— Ні, цього не буде, сеньйор! Це ж було б явне насильство!

— Насильство?! Ти, непрошений приблуда, ще смієш мене ображати?

— Ні, ні в якому разі! Навпаки, я хотів би, щоб ми були ввічливими між собою! Я багато чув про хороші манери іспанців і їх ввічливість, особливо до чужоземців, а також до індійців…

Бородач похмуро дивився на мене, він був такий зарозумілий і самовпевнений, що навіть не помітив у моїх словах глузування.

— Мені б хотілося, — зітхнув я, — щоб ми розійшлися в згоді і дружбі.

— Я ж казав уже, що індійці можуть іти собі, куди хочуть. Я дозволяю!

— Але йдеться про негрів…

— З неграми — інша справа, вони належать нам і кінець! Ніяких розмов!

— Якщо, сеньйоре, ти не хочеш виявити нам іспанської великодушності, то не будь глухим, прислухайся до іншого голосу!

— А саме?

— До голосу здорового розуму.

— Здорового розуму?

— Так. Полічи, нас більше, ніж вас. Якщо дійде до гніву, то наш гнів буде більший і переконливіший! А може, навіть дуже грізний, хто знає!.. Поступись краще, і розійдемося по-дружньому.

Я говорив це ввічливо, наслідуючи індійців. Мені дуже хотілось розійтися мирно. Але у відповідь на мої просьби і умовляння іспанці тільки приснули глумливим сміхом, а погрози розцінили, як вибрик нахаби, що хотів лише налякати їх. Вони були впевнені в перевазі своєї зброї і гідності. В їх гордих головах навіть не виникла думка про можливість будь-якого більш-менш значного опору з нашого боку.

— Підлий приблуда! — обурився іспанець. — Мало того, що ти без дозволу вдерся на цю землю, так ти ще смієш погрожувати іспанцям! І тебе ми візьмемо! Ти підеш разом з нами!

— Не піду! Опам'ятайся, чоловіче…

Марна справа! Іспанець не слухав моїх слів, не чув їх.

— Беріть його! — заверещав він до своїх людей і сам, пришпоривши коня, підскочив до мене. Одна рука у нього була вже вільна, бо він перед цим заткнув пістолет за пояс.

Іспанець замірився схопити мене за шию, але не встиг. Все відбулося блискавично. В одну хвилину я вирвав із-за пояса пістолет, звів курок і вистрілив прямо йому її груди. Бородач тільки зойкнув і, хилячись назад, упав з коня.

Двома стрибками я підскочив до мушкета і схопив його з землі. Приготувавши зброю для пострілу, швидко роздивися, з якого боку вдарить ворог. Але ніхто не вдарив, — ворога вже не було.

Важко описати словами, що сталося після мого пострілу. Все це відбулося блискавично швидко, за якусь частку секунди, в єдиному пориві, в єдиному піднесенні. Одразу бахнуло кілька пострілів з наших рушниць, наче з одного дула, і одночасно замиготіли в повітрі стріли, задзвеніли списи, затріщали палиці. Несподіваний перехід від удаваної лякливості покірливих ягнят до нестримного вибуху гніву здавався якимсь диявольським. Вершники, захоплені зненацька, не встигли навіть і зброї піднести. Постріляні, поколені і порубані, вони падали замертво, іноді чулося тільки приглушене хрипіння.

Лише індієць куманагото встиг пришпорити коня і кинувся тікати. Та втік він не далеко: негр Мігуель кинув услід спис, який із страшною силою вдарив утікача в спину і звалив його з коня. Інші підскочили до пораненого і покінчили з ним.

Коротка, кривава боротьба припинилася. На мить стало зовсім тихо. Я все ще стояв остовпілий від шаленої зміни подій, а ще більше приголомшений спритністю, з якою товариші подолали ворога. То були воїни, яких мало. Глибоко вражений, я дивився на них і дивувався, скільки непереможної сили було в цій жменьці людей, яка здатність опору в їх союзі! Як же я помилявся, коли не вірив у їх відвагу! Очоливши таких забіяк, — а їх було двадцять один, — можна здійснити не один героїчний вчинок на цій безкраїй суші.

Деяких коней спіткала доля їх вершників — вони лежали мертвими. Але кінь індійця куманагото, позбувшись сідока, скакав галопом далі. Мігуель, недовго думаючи, скочив на одного з уцілілих коней і помчав за втікачем. Сміливий юнак був добрим вершником, він швидко зупинив породистого коня і вже вів його за повід.

— Ну й відзначився ти, молодець! — підбіг я до юнака і потис йому руку. — Не тільки добре влучив куманагото, але й коня йому не даруєш!

— Ха! — засміявся Мігуель. — Коли ж ти так відважно захищав нас, негрів…

— Ніякого сліду не залишиться від іспанців! — задоволено промовив Манаурі. — Мертві не викажуть нас, і навіть жоден кінь не втік!

— А що тепер робити, Яне? — звернувся до мене Арнак.

— Насамперед закопати глибоко в землю трупи, щоб орли-стервятники не навели людей на слід.

— А потім?

Отож бо й воно: що робити потім? Хіба після того, що сталося, можна безпечно мандрувати далі через льяноси? Рано чи пізно про загибель іспанців стане відомо, і зграя месників кинеться по наших слідах. В цих умовах вийти щасливо з небезпечного становища було б неможливо. Виходить, треба негайно повертатися до лагуни і пливти далі на шхуні? Так, це був єдиний вихід.

Я одразу поділився своїми думками з товаришами і на цей раз не почув од них жодного заперечення. Мандрівка через такий небезпечний