Оріноко - Аркадій Фідлер

— Тут, мабуть, немає людей? — натякнув я.

— Є! Плем'я гуарано!

— А де ж вони живуть?

— На сухих острівках або на палях. Живуть з рибальства.

Море тепер набрало інших барв. Воно втратило свою синю прозорість, було каламутне і жовте від річкової води. Від цієї величезної ріки Оріноко йшла якась невідома сила, і їй піддавалась уся природа.

День за днем пливли ми біля безкраїх болот, оповитих недоступною таємницею, все більш зачаровані лиховісною величчю лісових хащів. Але не залишали звичайних занять на палубі: я — вивчення іспанської мови і, крадькома, аравакської; товариші — оволодіння вогнестрільною зброєю. Коли ми підходили до головного гирла Оріноко, я з радістю ствердив, що зараз наш невеликий колектив став ще більш згуртованою, єдиною групою справжніх друзів. Ніхто з нас не знав, що чекає його в найближчому майбутньому, і, мабуть, ця непевність з'єднала нас усіх в один міцний союз братерства, я б сказав навіть — у своєрідне плем'я.

Люди непогано навчилися володіти вогнестрільною зброєю і, що теж дуже важливо, берегти її в цьому жахливому кліматі від ушкодження. Більш того, люди прив'язалися до неї, як до чогось дорогоцінного, полюбили її і віддавали всі свої почуття мушкетам, рушницям, пістолетам. Я не хотів викликати непорозумінь або розчарувань і сказав, що зброя ця поки що належить мені, але хто добре навчиться користуватися нею, пізніше одержить її у власність.

Плавання вздовж дельти Оріноко набридло нам тим, що не було води для пиття, і коли перед нашими очима відкрився просторий краєвид головного гирла, ми вирішили поплисти по річці трохи вгору, де сподівалися швидше знайти питну воду.

Саме настав морський приплив, течія повернула до берега, і ми швидко пливли повз один з найбільших островів. За дві години повернули в бічний рукав і кинули якір серед густих заростей, біля сухого берега.

Люди, вислані на розвідку, скоро повернулися, біжачи так, немовби за ними гналися самі чорти. Ще з берега подавали нам знаки, закликаючи бути обережними. Вони швидко піднялися на шхуну і розповіли, що тут поблизу є велике селище індійців, сховане в хащах.

Пригадавши сумний досвід, який ми винесли з півострова Парія, одні кинулися до зброї, інші — піднімати якір. Ми стояли біля самого берега, правда, добре замасковані густою стіною гілок, яка піднімалася над поверхнею води. Сподіваючись, що індійці нас ще не помітили, ми вирішили відійти до протилежного берега ріки, поки нас не спіткало нове лихо.

Але сталося не так, як ми думали. Індійці помітили нас. З гущавини напроти корабля раптом почувся пронизливий крик. Той, хто кричав, був від нас за кілька десятків кроків, але в буйному листі ми не бачили його і, крім того, не розуміли його мови. В той же час згори, з верховіть найближчих дерев, хтось інший гукав до нас. Ми підняли голови і дивились туди, витріщивши очі, але нікого не бачили.

— Це, напевно, варраули! — прошепотів мені збентежений Манаурі.

— Варраули або гуарани — одне й те ж, — пояснив Арнак.

Аж ось ми почули третій вигук, після якого зовсім остовпіли, бо голос той ішов з води, прямо з-під носа нашого корабля. У воді нікого не було, а проте голос чути було з-під нашого борту. Я знав про існування людей з незвичайним умінням говорити, так званих чревовіщателів, які вміють подавати різні голоси з різних сторін, але це були не вони. Голоси здалися нам диявольськими, а наше становище — досить прикрим. Не дуже приємно чути навколо себе якісь таємничі вигуки і не бачити нікого, чекаючи кожної хвилини граду стріл.

Тубільці помітили наше збентеження, і це, як видно, їх дуже бавило. А коли ми дивилися на воду, намагаючись зрозуміти, звідки йде цей таємничий голос, з кількох боків, зовсім близько від нас, хтось пирснув глумливим сміхом.

Незнайомі слова, кинуті в наш бік, часто повторювались і звучали, як запитання, хто ми такі. Тому Манаурі то аравакською мовою, то іспанською відповідав, що ми араваки, або локоно, — так араваки називали самі себе. Слово «аравак» ті, мабуть, зрозуміли, бо кілька разів повторили його, потім почали щось голосно вигукувати, наче кликали когось здалека. За кілька хвилин з гущавини хтось відгукнувся цілком зрозумілою для нас мовою — аравакською:

— То ви араваки?

— Так, саме вони, — відповів Манаурі.

— А що ви тут робите?

— Ми повертаємося в рідні краї, до ріки Померун.

— А звідки повертаєтесь?

— З-під Гори Шулік.

В гущавині настала тиша, наче людина, що ховалася там, про щось міркувала чи радилася з іншими. Лише за хвилину вона гнівно вигукнула:

— Ти кажеш неправду. Ти брешеш.

— Ого! Ти так думаєш?

— Араваки з-під Гори Шулік давно повернулися на південь, нікого там не залишилося. Ви не з-під Гори Шулік!

Незнайомець був, як видно, добре поінформований… Був то, безперечно, аравак, тільки не з тієї місцевості, що мої товариші.

— Але ми все ж таки з-під Гори Шулік! Вождь Манаурі ніколи не брехав, запам'ятай це! — відповів вождь повчальним голосом і коротко розповів про напад іспанців кілька років тому на рідне село під Горою Шулік, про неволю на острові Маргарита, про недавню втечу з неї, повернення до безлюдного селища і про похід до своїх, до ріки Померун.

— А ти хто такий? — запитав вождь нарешті.

— Мене звуть Фуюді і походженням я з-над річки Ессеквібо, — відповів той уже приязніше.

— А що ти робиш тут, біля гирла Оріноко, так далеко від Ессеквібо?

— Я ще в минулу суху пору залишив Ессеквібо, щоб відвідати своїх знайомих з племені варраулів. Я належу