Підняти вітрила! - Раду Тудоран

— Я все підрахував, П’єре! Турки платять у чотири рази більше, ніж можна заробити тут!

— Але ж ми корабели!

— Це нічого! Будемо будувати мости й залізниці!

П'єра не дуже довго треба було переконувати, і вже ввечері друзі їхали в Марсель, де сіли на перший же пароплав, який ішов у Стамбул.

Тоді їздили не так, як сьогодні. Спершу, вирушаючи з Парижа, Антон мав намір поїхати нарешті через батьківщину, бо вже десять років не бачив батька. Але так він утратив би, принаймні, місяць часу, і хтозна, чи буде потім ще вільним заманливе місце, оплачуване султаном. Може, через півроку чи за рік він добереться якимось пароплавом до Бреїли, а звідти вже поїздом до Бухареста.

Тоді й пошта працювала не так, як сьогодні: старий Лупан помер у травні, а звістку Антон одержав у серпні.

— Не карайся, що тебе не було при ньому в останні хвилини, — розраджував П'єр. — Наскільки я його знаю з листів, у смертний час він тебе не лаяв, а благословляв!

У Туреччині молоді інженери ще раз доказали свою нетямковитість у грошах. Через рік, незважаючи на всю ощадливість, вони вимушені були визнати, що зароблена сума далека до тої, яку вони планували. Відтак залишились ще на рік будувати залізницю Андріанополь-Стамбул.

Вони днювали й ночували на будівництві — влітку в наметах, взимку в землянках або в селянських хатах, навіть не виходили в місто, щоб не витрачати зайве жодної монети. І тільки навесні, коли залізниця дійшла до Золотого Рогу з його смарагдовою водою, дозволили собі розкіш: найняли човен і подалися в Стамбул, маючи намір пробайдикувати весь недільний день. Та чи могли вони піти у велике й дивне місто, не заглянувши на пристань Галату, де небо поцвяховане щоглами пароплавів і вітрильників?

Цієї неділі на початку березня у порту стояла голландська шхуна «Марта», капітан якої, зневірений, хворий і покинутий командою, продавав її за тисячу турецьких лір, тобто набагато дешевше, ніж коштує караван віслюків. Люди його один по одному найнялися на пароплави, бо там роботи менше, а платня більша. Старий капітан розумів, що пароплави незабаром витіснять вітрильники з морів. Тож йому не залишалось нічого іншого, як продати судно тут, де ще трапляються покупці, щоб перевозити вантажі по Чорному, Мармуровому морях і на архіпелаг. Але й тут покупців було не густо. Спершу він просив за шхуну три тисячі лір, потім дві, а тепер віддавав за одну…

— Дорогувато, братику! — крутили носом греки-капітани.

Турки, правовірні власники каїків на Босфорі, загнутих на кормі й на носі, мов капці в сералях, навіть голови не повертали, щоб глянути на цей чудовий корабель, хоч знавець міг би одразу сказати, що він здатний долати жорстокі шторми Північного моря і легко летіти по океану.

П'єр Ваян і Антон Лупан були добрими знавцями не тільки тому, що мали дипломи корабельних інженерів, а головне, що стільки літ підряд осягали в Сен-Мало науку ціннішу, ніж може дати будь-який інститут. А тисяча лір — саме стільки вони зуміли зібрати.

Обидва приятелі мовчки перезирнулись і, не змовляючись, подумали одне й те саме: навіщо будувати новий корабель, витрачаючи на роботу не менше року, не кажучи, що він обійдеться їм у п'ять разів дорожче?

— Пане, — сказав П'єр, відмовляючись сісти на стілець, запропонований капітаном, — «Марта» варта набагато більше, але в нас рівно тисяча лір, якраз стільки, скільки ви просите.

Вони всі троє були в каюті капітана, перед тим оглянувши судно вздовж і впоперек. Антон відчував, як під ним похитувався Босфор, у повітрі витав запах дерева, клоччя, смоли, і йому здавалося, ніби він іде океаном, і якесь ще неясне щастя підіймалося в грудях, охоплюючи його всього.

— З нашого боку непорядно користатися скрутним становищем, у яке ви потрапили, — вів далі П'єр. — Ми почекаємо тиждень, може, з'явиться купець і запропонує вам справжню ціну…

Капітанові здалося, що з нього глузують:

— Юначе, ти з якої планети впав?.. Але оскільки ти зі мною чесний, скажу і я тобі так само: ти вважаєш, що Стамбул такий порт, де хтось може прийти й сказати: «Чоловіче, ти просиш тисячу лір. Це дуже мало — візьми, будь ласка, півтори!..» Ніхто не дасть більше! Давайте ваші гроші, і вважаймо, що ми про все домовились! Інакше я виведу корабель у море і затоплю його власноручно, але не віддам береговим розбійникам!..

— А далі що робити? — уже по-справжньому перелякався Антон трохи згодом. — Може, не будемо поспішати, щоб не уподобитись тому щасливчикові, який виграв у лотерею слона й радів цілий день, а потім жахнувся, бо харчування ссавця його розорило.

Щастя, що в житті цих двох друзів сумніви одного врівноважувалися запальністю другого.

— Друже мій, — відповів П'єр, — той чоловік був просто дурень. Я на його місці пішов би в Африку, і слон там харчувався б сам, як і тисячі інших слонів.

— Що ти хочеш цим сказати? — спитав Антон.

— Будемо шукати команду…

— А чому капітан не знайшов жодної людини?

— Він старий і зневірений, як і всі старі, що тільки зітхають за давніми часами замість того, щоб зрозуміти день сьогоднішній. Якийсь час ми возитимемо вантажі по Егейському морю, по Мармуровому і за рік, якщо справи підуть гаразд, матимемо досить грошей на дорогу через Атлантику.

— Але ж наш контракт з дирекцією залізниць закінчується лише через рік!

— Один із нас залишиться і відповідатиме за обох. Адже ми підміняли інших.

— Воно то так, але ті люди принаймні були тут, їх бачили, вони ходили одержувати гроші.

— Можна облагодити й це! Чого тільки не можна облагодити в Туреччині! Я знаю тут службовців, які в одній і тій самій фірмі обіймають по кілька посад. Вчинимо так і ми.