Підняти вітрила! - Раду Тудоран

Але шхуна не повернулася в Босфор, ніхто її не бачив, ніхто нічого не знав про неї. Пан Цімінадіс був наполовину розорений, під час війни греків не щадили, і він тепер рвав волосся на голові, бо втратив значно більше, аніж товар на «Есперансі».

— Вона потонула, невже ви не розумієте? У мене є листи від кіра Якомакі з Галаца.

— Звідки пан Якомакі знає, що вона потонула?

— Бо не прибула! Чи, може, ви думаєте, що вона полетіла в рай?

Антон не міг повірити, не розумів. Може, «Есперанса» зазнала катастрофи, тоді гинуло багато кораблів, але невже його друг не врятувався?

Він написав у Сен-Мало. Йому відповів найменший П'єрів брат: дід Леон хворий, не виходить зі своєї каюти й чекає з мандрів блудного внука, а від П'єра вже більше року нема ніяких звісток.

Антон написав кірові Якомакі в Галац. Купець відповів, що він не одержав товару. Інше його не обходить.

Тоді написав капітанам портів у Бургас, Варну, Констанцу, Суліну, Одесу, запитуючи, чи не знають вони чогось про «Есперансу». Одні не відповіли, інші навіть не чули про такого корабля.

Настали чорні дні в житті Антона Лупана: пропав безвісти друг, рідніший за рідного брата, пропала «Есперанса», як символ усіх надій, пішов прахом їхній задум перейти через океан.

Антон Лупан будував залізничні мости, вокзали, віадуки, елеватори… Час від часу навідувався до Стамбула, щоб дізнатися, чи нема новин про П'єра Ваяна. Та коли минув ще один рік, зрозумів, що чекати марно.

Зате в нього прокинулося бажання самому довести до кінця давній задум. Він уже зібрав двісті п'ятдесят турецьких лір і, буваючи у Стамбулі, нишпорив на причалі Галати, сподіваючись знайти корабель, схожий на «Есперансу». Але по війні тут продавалися тільки баркаси та нікудишні ялицеві каїки, які годилися хіба що для Босфору та Дарданелл, для Мармурового моря, принаймні для архіпелагу, однак коштували вони в три-чотири рази більше, ніж їхня шхуна. Історія з «Мартою» не повторювалася. Двісті п'ятдесят лір сьогодні не вистачило б навіть для завдатку за такий корабель, як «Есперанса».

І саме тоді будівництво турецьких залізниць зайшло у безвихідь: після війни падишахова скарбниця ледве дихала. Антон Лупан добрався якимось баркасом до Пірея, там найнявся другим штурманом на голландський пароплав, що йшов до Індії, дійшов з ним до Сінгапура, де склав екзамени перед Морською комісією й одержав диплом першого штурмана, а це давало йому право ходити на будь-яких кораблях помічником капітана, або, як сьогодні сказали б коротко, — старпомом.

1881-го року, повернувшись на Середземномор'я, він уже мав п'ятсот фунтів стерлінгів, а завдяки екзамену, складеному в Марселі, одержав диплом капітана далекого плавання, — тобто піднявся на найвищу сходинку в ієрархії моряків і міг тепер командувати кораблями необмеженої тоннажності в усіх морях світу. Отже, на додачу до свого колишнього фаху, яким він оволодівав довгі роки, майже несамохіть зробив повну кар'єру моряка.

Тепер його знали багато капітанів і матросів від Марселя до Пірея й Порт-Саїда. У Суеці, в Бербері його знали носії, рибалки, голі дітлахи, які байдикували на причалах, чекаючи, коли їм кинуть монету.

Хоч моря набагато просторіші, ніж суходіл, доріг там менше, бо нема численних перехресть до кожного міста й села, а тягнуться вони, мов нитка, від одного порту до іншого. Зате вони більш ходжені, і моряки знають їх краще, ніж люди на суходолі.

Сьогодні кораблі ходять за упорядкованим розписом, а зустрівшись, за традицією, якої не знищила поява машин, вітають один одного гудками й прапорами і розходяться кожен своєю дорогою.

А колись було не так: зустрівшись у морі, капітани розвертали судна носом до вітру і з віддалі в десять кроків починали балачки або запрошували один одного на абсент, на чашку кави й на цигарки. Матроси, перехилившись через парапет, теж точили ляси, як і їхні капітани-зухи. При таких зустрічах люди обмінювались новинами, зав'язували знайомства, які тривали досить довго.

Згадки про це життя, невідоме сухопутним людям, гріли серце Антона Лупана. Тепер у нього були гроші, був і диплом капітана. Корабля він зможе колись знайти, зможе врешті зібрати й досить грошей, щоб купити провізії та заплатити екіпажеві. Але чи під силу йому самому, без П'єра, повести екіпаж за тисячі миль крізь шторми, урагани й неминучі небезпеки, якщо не знайде ключа до суворого серця цих незвичайних людей, висмикнутих з корінням із землі й пересаджених, мов дикі рослини, на безмежне поле вічно звихреного, вічно неспокійного океану?

Нарешті Антон твердо вирішив відвідати батьківщину, почував себе зобов'язаним побачити її зараз, коли знову готувався надовго залишити її. Але передовсім хотілося пошукати, востаннє, сліди П'єра Баяна.

Бухарест виріс, але все одно видавався дуже маленьким; він ніби не вміщався в своїх вулицях. Пагорб монастиря Михая-Воде став нижчий, Димбовиця, розкішна в його спогадах дитинства, була затиснута в якийсь канал. Горішина в саду всохла, на вулиці з'явилася бруківка. У батьківській хаті жив сліпий старець, який, плачучи, обійняв Антона. Сама хата аж по вікна вгрузла в землю, стріха звисала, мов крила обскубаного ворона.

Антон знайшов маленьку скриньку — в ній зберігався весь набуток старого Лупана. Батько весь час, навіть стоячи над могилою, вчив дітей грамоти і за ці роки, монета до монети, зібрав сотень дві золотих. Вони та ще жменька фамільних коштовностей були невеличким скарбом. Лист, написаний дуже каліграфічно, сповіщав:

«Оскільки я відчуваю, що заплющу очі раніше, ніж побачу тебе, то залишаю тобі прощальну думку й своє благословення. Ти, мабуть, відчував, що після смерті твоєї матері у мене не було інших думок, окрім про тебе. І зараз, наприкінці днів, скажу, що я обмежував свої потреби, аби легше жилося тобі. Єдине моє бажання — не протринькай те, що я тобі залишаю, а використай для здійснення намірів твоїх і твого друга. Якщо ж ви відмовились від свого задуму, то витрать гроші на будь-що,