Підняти вітрила! - Раду Тудоран

Антон слухав його й недовірливо похитував головою.

— Але перш ніж шукати екіпаж, — провадив далі П'єр, — треба, мабуть, перемінити назву корабля. «Марта» щось говорить тобі?

— Жіноче ім'я…

— Звичайно, але навіщо на кораблі ім'я жінки, коли це не ім'я моєї коханої, бо й самої коханої в мене нема.

— І в мене теж! — зітхнув Антон.

— Юначе, ти сам вибрав свою дорогу! Але тепер назад вороття немає! Буде в тебе ще й кохання, якщо матимеш для цього час… «Марта» — мабуть, ім'я дружини капітана. Бідолашний чоловік вимушений був підкоритися варварському звичаєві. Якщо капітан не охрестить корабля іменем своєї дружини, це означає, що він не житиме з нею. У Сен-Мало був один рибалка, який мав шість жінок і шість разів міняв назву свого шлюпа. Коли він одружився всьоме, вранці після весілля, як водиться, пішов на берег з пензликом і фарбою, щоб здійснити належний ритуал. Але якийсь жартівник випередив його, і вночі шлюп набув собі ім'я, що справді підходило йому: «Синя Борода». Я не жартую: на березі Ла-Маншу всі знають цю історію.

— І він не перемінив назви? — спитав, усміхаючись, Антон.

— Ні, старий рибалка вирішив, що так буде краще. Але повернімося до «Марти»… Ти яке ім'я їй пропонуєш?

— Не знаю… Думаю, тут повинен бути якийсь символ, пов'язаний з нашими бажаннями.

— Тобто знову ритуал?

— Але ритуал благородніший, аніж у твого рибалки!

— Згода. Тоді назвім її «Есперанса»…[7]

Увечері того ж самого дня «Марта» мала вже нове ім'я, французький прапор і п'ять чоловік команди, ба навіть капітана, який, може, й справді був капітаном, але це підтверджували не документи, яких у нього не було, а галасливі портові свідки, готові поклястися на біблії або на корані.

— Хто з нас іде на борт, а хто залишається на суходолі? — спитав П'єр.

— Безперечно, відпливаєш ти. Ти досвідченіший моряк, ніж я, — відповів Антон.

— Гаразд, хай буде так. А ти представлятимеш мої інтереси в султана.

Увечері Антон, уже сам, перетнув Золотий Ріг човном і повернувся до залізниці.

Наступної неділі, прийшовши в порт, на причал Га-лати, Антон тільки очі витріщив: «Есперанса» стояла на тому самому місці, але здавалася меншою, осіла у воду.

П'єр сидів за столиком біля щогли й розмовляв з якимось незнайомцем у розкішній шубі. Це — кір Цімінадіс, найбільший купець на Босфорі, Мармуровому морі й на архіпелазі. «Есперанса» саме завантажилась його товаром: маслини, рис, олія, кава, лимони й апельсини — усього понад сім вагонів.

Антон перелякано глянув на вусатого велетня серед команди. Лише зараз помітив у нього глибокий шрам на обличчі.

— Його, здається, не було минулого разу. Ти не боїшся його?

— Сотіра? Я найняв його, коли ти вже пішов. Не знаю, що він за людина, але стерновий — чудовий, принаймні так кажуть капітани.

— А твій капітан?

— Спить у каюті, на кормі. Ні до чого діла йому нема. Через два рейси я вже сам буду за капітана.

— Ти, бачу, взяв товар! То як, ми розбагатіємо чи ні?

— Так, щойно підписав документи з кіром Цімінадісом… — якось стурбовано сказав П'єр. — Може, краще б ти пішов у цей рейс?

— Чому? — здивувався Антон.

— Бо треба йти в Галац. Ти відвідав би батьківщину. Адже не бачив її стільки літ!

— Це правда, але якщо ми хочемо якомога швидше піти через Атлантику, то не будьмо сентиментальними! Іди ти, як і домовились, ти досвідченіший, ніж я, тільки назбирай чим більше грошей!

— І ти теж! Не будь жалісливим, обдери султана!

«Есперанса» підняла якір цього ж дня по обіді, бо подув вітер від Мармурового до Чорного моря, а таке трапляється тільки десять — п'ятнадцять днів із щорічних трьохсот шістдесяти п'яти.

Антон Лупан провів її аж до артилерійських казарм на Топ-Хане. Там він став і дивився вслід шхуні, поки її триколірний прапор загубився в голубому серпанку Босфору, розчинилися в мареві одне по одному білі вітрила, зникла остання щогла…

Так вони розлучилися, і відтоді він не мав жодної звістки про П'єра Ваяна…

Через три дні Стамбул затрясла лихоманка: почалася війна на Балканах. Перелякані турки бігали по вулицях, греки й болгари поховалися.

Антон з тривогою чекав повернення «Есперанси», але коли минув місяць і про неї нічого не було чутно, він подумав, що війна вимусила П'єра заховатися з кораблем в одному з рукавів Дунаю. Надіявся, що той виплутається, бо знав його мудрість і відвагу.

Але ось на початку травня Румунія виступила війною проти Оттоманської імперії.

Тепер і волохові було небезпечно залишатися на турецькій землі, бо турки дуже лютували. Антон Лупан залишив недобудовану залізницю і поспіхом скочив на якесь судно, що йшло до Мармурового моря. Це був старенький італійський бриг з вітрилами й машиною. У нього був не гвинт, а лопаті, рухався він дуже важко, а в погану погоду погрозливо хитався.

На цьому кораблі Антон пройшов Середземне й Червоне моря, Персидську затоку, а через рік, коли вщухла війна на Балканах, повернувся до Стамбула з дипломом другого штурмана і з сотнею фунтів стерлінгів у кишені, а це таки була чималенька сума, бо вона в десятки разів перевершувала зароблене в султанському Стамбулі.

Антон сподівався, що П'єр тим часом теж дещо заробив, і тепер вони могли б вирушати через океан.