Підняти вітрила! - Раду Тудоран

Але капітан, хоч який був спритний і хоробрий, виявив неприпустиму для корсара слабинку, а це призвело до нещастя всієї ватаги. Закохався капітан в одну міледі й упадав коло неї, поки її чоловік, мілорд, видатна людина в королівстві, вирішував у Лондоні державні справи. Аж ось, прочувши від свого слуги про все, він розлютився і на свою міледі, і на зухвальство негідника-корсара, поклявшись відплатити за таку ганьбу.

— Капітане, отямся! — намагалися напоумити люди свого ватага.

Але той навіть слухати не хотів нічого. Він поставив корабель на якір у невеличкій бухті біля палацу і щоночі ходив до міледі, яку, здається, мало хвилювало, що її коханий не тільки француз, а ще й корсар…

І ось однієї ночі, коли капітан був у палаці, налетіли фрегати з моря, наскочили загони вояків із суші і взяли й капітана, і корабель, і екіпаж. Вони, звісно, билися — капітан у палаці, а екіпаж на кораблі, — звалили тоді до дідька ворогів…

Філіпа Геральда відвезли в Плімут і там повісили. А ватагу корсарів без суду посадили всіх до в'язниці невідомо на скільки.

Це сталося 1825 року, тоді королем Англії був Георг IV, якому залишилося жити ще п'ять років. А 1830, коли він ще був живий, почалися приготування до навколосвітньої подорожі, і для цього треба було набрати команду, здатну подолати великі небезпеки. Король через адмірала пообіцяв девонпортським в'язням, що ті з них, котрі вирушать навколо світу на бригу «Бігл» будуть відпущені на волю по закінченні подорожі, якщо дадуть клятву, що не стануть знову корсарами.

Їх було восьмеро, і всі погодились, бо інакше і їхні кістки погнили б у в'язниці військового порту. Тільки семеро по дорозі втекли, одні біля Зеленого Мису, другі в Бразілії, пересіли, мабуть, на інші кораблі та й загубилися десь у світах; все-таки краще, аніж мучитись від думки, що ти ніби й моряк, але водночас і в'язень.

Тільки дід Леон залишився стерновим на «Біглі», його шанували всі — і капітан Фітц Рой, і екіпаж, бо він був чудовий стерновий. Вони обійшли навколо світу й повернулись у Девонпорт через кілька років. Там Леон дав клятву, обіцяну покійному королеві, і його відпустили. Повернувшись у Сен-Мало, він розповів, як була розбита ватага, як він потрапив до в'язниці, як його нарешті випустили на волю. Але жодним словом не прохопився про те, що обійшов навколо світу на англійському кораблі, бо то ж величезна ганьба для справжнього корсара — служити тому, з ким боровся. І не втік він разом з усіма лише тому, що познайомився і зблизився на кораблі з отим чоловіком, Чарлзом Дарвіном, якого називав у щоденнику пан Роберт.

Решту обидва юнаки знали з щоденника. Згодом дізналися вони й про експедицію до Вогняної Землі, здійснену через двадцять років. Тільки маршрут експедиції був тепер інший: п'ятеро дослідників мали висадитись на березі океану між мисом Сан-Пабло і мисом Не-нас, пройти неходжену землю навпростець, бо цей шлях видався легшим, і вийти до протоки Бігл, тобто на те місце, звідки хотів вирушити Дарвін 1834 року, там їх мав чекати корабель.

Дослідники так і зробили; між ними був і Арнольд Ваян, батько П'єра. Дід Жір залишився на кораблі. Вони прийшли на місце зустрічі і стояли там два місяці, борючись із штормами, хоча експедиція мала тривати щонайбільше тридцять днів.

Через два місяці виникла загроза, що їх тут захопить зима, і між людьми почалися чвари: одні вимагали йти, другі вважали, що не можна кидати напризволяще експедицію тут, де не буває жодного корабля, бо якщо пізніше вони все-таки прийдуть, то без засобів пересування неодмінно загинуть на березі протоки.

Але саме тоді знялася одна з найстрашніших осінніх бур, зірвала корабель з якоря і через два дні викинула його на скелі, розбивши вдрузки. Загинули всі — і команда, і ті, що пішли сушею.

Дід Жір урятувався дивом: за мить до нещастя він кинувся у воду, хвилі винесли його до острова. Звідти, коли вщухла буря, він перебрався на північний берег протоки і всю зиму, не маючи ніякого притулку, жив поміж диких звірів, харчуючись тим, чим харчувалися й вони: мушлями, м'ясом борсуків і корінням. Весною він приблукав до Магелланової протоки, виснажений, напівздичавілий, не при своєму розумі. Тут його підібрав якийсь англійський корабель і привіз на батьківщину.

Ось так П'єр Ваян дізнався нарешті, як загинув його батько. Юнака гризли думки, ними він іноді ділився з Антоном.

— Наш вік позбавленні! величі! — говорив він. — Зникли корсари на морях, ці відважні й справедливі люди, так схожі на гайдуків. І це природно: люди знайшли собі інші заняття. Однак це несправедливо, що мій дід, не боячись небезпек, обійшов землю, потім послав мого батька довершити те, чого не встиг сам, а тепер йому хочеться, щоб я безтурботно жив на суші та будував кораблі. Правильно, їх треба будувати, інакше люди залишаться на місці. Але ж я здатний на більше. Я знаю: піду до Вогняної Землі й зроблю те, чого не вдалося зробити Дарвіну з дідом. Та є в мене ще один обов'язок: знайти сліди свого батька.

— І я з тобою, П'єре! — сказав Антон внукові корсара.

Так народилася тоді й стала метою їхнього життя мрія — вирушити до тих невідомих місць.

Ой, нелегко здійснити їхній задум!

Того літа, потай від діда Леона, бо він, один із колишніх натхненників подібної виправи, став тепер найзатятішим її супротивником, хлопці написали до Дарвіна. Написав, власне, П'єр, повідомивши, що він внук Леона й син Арнольда Ваяна, що в нього є надійний товариш і вони обидва готові піти на Вогняну Землю. Одне слово, все написав П'єр відомому природознавцеві, забувши тільки сказати про їхній вік та брак необхідних для такої виправи засобів. Дарвін відповів їм за два тижні: «Приїжджайте негайно в Лондон, порадимось!»

Їхати в