Підняти вітрила! - Раду Тудоран

— Що робити? — перелякано прошепотів Антон.

— Ховаймося в трюм!

Зовнішній трап уже скрипів під ногами діда Леона. П'єр, мить повагавшись, запхнув зошит з картонними палітурками за пазуху, до книжки Дарвіна, прочитані листи поклав на місце і прослизнув до трюму услід за Антоном.

Обидва приятелі принишкли там, аж поки запав вечір і дід Жір пішов додому. Невдовзі по цьому дід Леон ліг, — хлопці почули його хропіння. Обережно скрадаючись, мов злодії, вони тінями прослизнули на палубу, пройшли на ніс і звідти стрибнули на пісок.

Наступного дня вони не пішли з рибалками в море, не ходили навіть на берег, до нових кораблів, а сиділи в хаті й жадібно читали то книжку Дарвіна, то зошит старого моряка. Тепер вони вже не мали анінайменшого сумніву: дід Леон супроводжував Дарвіна в його мандрівці, був стерновим на «Біглі», але дивно, що сам ніколи не прохопився про це жодним словом. І в книжці, і в щоденнику описувалася та сама мандрівка, однак, ясна річ, по-різному.

Обох приятелів особливо зацікавили ті сторінки щоденника діда Леона, які трохи з'ясовували те, що сталося потім:

«16 квітня 1834 р.

Ми все ще біля Вогняної Землі, три тижні стоїмо на якорі в протоці, яку капітан Фітц Рой охрестив Бігл, за назвою свого корабля. Перед нами, на норд, височіє пасмо сірих гір з затягненими хмарами вершинами, а що там, за ними — ніхто не знає.

Сьогодні капітан і пан Роберт, разом з чотирнадцятьма моряками, повернулися на корабель після двадцяти-денного обстеження західного берега. Пан Роберт, здається, задоволений відкриттями, хоча його доймає щось інше — я про це здогадуюся з того, як він мовчки ходить по палубі, опустивши голову, і лише час від часу підводить її й дивиться на північ…»

Далі в щоденнику описано сварку між капітаном і першим помічником, а на наступних сторінках знову йдеться про Дарвіна — пана Роберта:

«Пан Роберт спитав мене сьогодні пошепки: «Корсаре, ти можеш пройти небезпечну дорогу в дві сотні миль?» — «Куди, пане?» — «На норд». — «Це ж як, по суші? — «Саме так, ми перейдемо через гори й вийдемо до Атлантики!»

Він розгорнув переді мною карту й почав пояснювати: «Бачиш, ось тут, між протокою Бігл і океаном, досі ще не ступала людська нога. Ніхто, навіть тубільці, яких я розпитував, не можуть мені сказати нічого, бо й вони жодного разу не заходили туди, ніби те місце прокляте. Може, ми знайдемо невідомі геологічні формації, рослини, звірів, комашок, які допоможуть мені упорядкувати історію виникнення життя на землі. Ти ж знаєш, я саме заради цього вирушив навколо світу, і мене ніхто не силував, як тебе…»

Дійшовши до цих рядків, П'єр якось дивно глянув на Антона.

— Що він хотів цим сказати? Хто й чому присилував його піти? Що тут за таємниця? А щоденник розповідав далі:

«Вирішено. Вирушаємо через три дні, разом з нами ще четверо людей, поміж ними й один тубілець. Ми назвали його Джіммі, він розмовляє по-англійськи і, здається, дуже відданий панові Роберту.

Перед нами ще недосліджена річка. Ми підемо вгору по течії, до витоків, потім перейдемо через гори. Що там говорити, я відчуваю, як у мене стискується серце, коли думаю про те, що буде. Дві сотні миль по ще неходженій землі!

Через тиждень після того, як ми підемо, корабель вирушить на схід, вийде в океан, і ми зустрінемось на березі, на 54°7′ південної широти, 67°12′ західної довготи, тобто якраз посередині між мисом Пенас і мисом Сан-Пабло».

Тут записи уривалися, а через п'ятнадцять днів:

«Наші плани летять шкереберть. Ніколи я не бачив пана Роберта пригніченішим, ніж зараз, коли він вийшов від капітана.

Протока Бігл залишилась позаду, і, мабуть, ми вже ніколи не повернемося сюди.

Я два тижні не вів щоденника, але хотів би побачити, хто це міг би зробити на моєму місці.

Ми повністю закінчили приготування до походу, наступного дня мали висаджуватися, коли зненацька з заходу налетів шторм, зірвав нас «якоря, і ми вимушені були вийти в океан, щоб нас не викинуло на скелі. Хвилі змили з палуби шлюпку, вітер зламав щоглу, з горем-бідою ми полагодили її, але, думаю, нам усім залишалося недалеко до загибелі, так нас кидало. Люди знесиліли і впали духом. Сьогодні перший день тиші, хоч іде дощ з градом. Ми тримаємо курс на норд-вест, щоб дійти на східного берега Вогняної Землі, після чого маємо зайти в Магелланову протоку.

Капітан відмовився повертатися в протоку Бігл, щоб ми могли висадитись, і цілком слушно, бо при супротивному вітрі це означало б затриматись на місяць. Ох, у південній півкулі настає зима, до її приходу ми повинні пройти всю Магелланову протоку й вийти в Тихий океан. Бо інакше нас захопить тут лиха година, і ніхто не знає, що може трапитись!

Пан Роберт дуже сердитий, і я його розумію, бо зараз і в мене в самого душа болить, що ми залишаємо недосліджену територію. Аж серце крається, коли згадаю, що ми пройшли сім тисяч миль сюди, до Англії зробимо ще тридцять тисяч, а не знайшли часу пройти отих дві сотні, де не ступала досі людська нога.

Джіммі твердить, що нам перешкодили духи і не слід їх дратувати. Вони нас попередили, мовляв, не затівайте нічого, бо буде гірше…»