Підняти вітрила! - Раду Тудоран

їх багато і жоден не забариться вгородити ножа груди? Почулися крики, далі постріли. Стріляли з корабля, але в кого і як, мабуть, і самі не знали… Три дні тривав шторм. Четвертого дня море заспокоїлось і ввійшло в свої береги, а на березі не лишилось і сліду ні розбійників, ні подорожніх. Тільки корабель лежав на боці, присипаний піском… Прийшли й наші люди, хотіли поживитися чимось, бо те, що море викидає на берег, нічиє, воно не належить нікому. Але не було чого взяти. Розбійники пограбували чисто все.

— І ніхто не покарав тих бандюг? — спитав Антон, важко дихаючи.

— Хто їх може покарати, пане? І як доказати? Цей Безбородий мав свого корабля, тримав його в порту, як чесний моряк, ходив вряди-годи у Стамбул, у Салоніки і навіть возив товар, так що й подумати не можна… А втім, він недовго й був тут. Тільки-но почалася війна, він підняв вітрила й пішов. Кажуть люди, ніби чинить розбій у грецьких і турецьких морях, але я не певен, чи то правда…

Тут старий побачив, що сонце ховається в зарості очерету, й заквапився.

— Я забалакався й забув про маяк, — сказав він, швидко підводячись.

Антон Лупан пішов разом з ним до протоки, їхні тіні витягувалися далеко вперед, аж до очеретів біля маяка. Уже на березі старий, відв'язуючи човен, припнутий до каменя, підвів очі й глянув на чужинця.

— Пане, вибачайте, що питаю, але моя розповідь, здається, засмутила вас., Що вам до того корабля, який уже стільки літ гниє на березі?

— То мій корабель, дідусю! — відповів Антон Лупан.

— Ваш?..

— Так, мій і мого друга, який загинув, мабуть, тоді…

Течія в протоці підхопила човен. Старий швидко нагнувся, ніби переляканий, потім випростався, дивлячись на берег, та так і стояв, аж поки човен, погойдуючись на хвилях, прибув до маяка.

Запали сутінки, і вода в Дунаї потемніла, коли Антон Лупан повернувся в порт. На кораблях світилися нічні вогні.

З дерев'яного кнехта на причалі підвівся Ієремія, спираючись на мушкет, ніби на ціпок.

— Я давно чекаю вас, пане. Будуть якісь розпорядження?

— Так. Цієї ночі ми ще переночуємо на кораблі, бо зараз ніде шукати собі притулок. А завтра вранці заберемо багаж і попрощаємося з капітаном.

— Як це так? — Ієремія невимовно здивувався. — Ви так швидко передумали? Ми вже не підемо в ту довгу дорогу, про яку ви казали?

— Підемо, але не кораблем кіра Яні…

Антон пішов на палубу шукати стернового.

— Герасіме, ходи-но сюди!

Ієремія залишився на причалі, приклавши одну руку до рота, а другою спершись на свій окований ціпок. «Тут криється якась таємниця. Щось його мучить!» — сказав він подумки, хитаючи головою.

А втім, не треба бути дуже мудрим, щоб здогадатися про це. Адже цілком природно, що й люди мають таємниці, а не тільки кораблі, викинуті на берег!

РОЗДІЛ II
І ЛЮДИ МАЮТЬ СВОЇ ТАЄМНИЦІ

Ми носимо в собі таємниці, великі чи маленькі, і коли вони відкриваються, то втрачається частина їхньої сили, а іноді втрачається вся, мов пух кульбаби під подихом дужого вітру. Ми маємо таємниці, носимо їх, страждаємо, сумуємо, плачемо через них або сміємося й радіємо…

Чому в маленьких очах кіра Яні, який бенкетував з капітанами на пристані, час від часу з'являлася хитренька усмішка? Бо капітан «Пенелопи» приховував таємницю! Може, вона крилася в тому вузлі, з яким він зійшов у Галаці, чи в другому, з яким він повернувся назад? Може, там було золото, коштовності? Греки з Галаца чи з Бреїли багато разів посилали на батьківщину свій гіркий заробіток саме такою дорогою. Переправляти сушею — небезпечно, бо в горах чатували на подорожніх розбійники. Але ж і на морі могли напасти пірати! Та до дідька, хто там зверне увагу на якесь корито, що везе п'ять вагонів пшениці!.. Може, саме тому й усміхався капітан «Пенелопи», тихенько вираховуючи ту частку, яка перепаде йому.

Чому Герасім, грек з-під Пірея, так гарно розмовляє по-румунськи, а коли спитаєш у нього про це, він похнюплює голову і стає сором'язливий, мов дитина? Хіба нема в нього таємниці?

А Ієремія?.. Антон Лупан не звернув уваги, та коли той розповідав про весілля в водовоза, голос його був з гіркуватим присмаком, мов зернина яблука на зубах… В Ієремії справді на душі було гірко: цілий рік, відколи переселився до водовоза, він потай любив Гіочіку, і про це не знав ніхто — ні вона, ні водовоз, ні навіть його двоюрідний брат, бо, може, не забирав би її в нього з-перед носа… Ієремія не мав на нього зла, не заздрив йому, навпаки, навіть пишався ним.

Але в кого нема таємниць?

Якщо хазяїна портового шинку струснути як слід, то хіба не потечуть із нього шахрайства, мов зерно з прогризеного мишами мішка?

І доглядач маяка, старий Іфрім з побілілою головою, має таємницю, таємницю набагато тяжчу, аніж усі ті, про кого ми згадували досі. І якби хтось проник у неї, то жахнувся б. Та облишимо поки що Іфріма з його таємницею!..

Чому ж дивуватися, що й Антон Лупан має таємницю?!

Давно запала ніч, чорна березнева ніч, довкола все заснуло; вщух південний бриз, вмовкло шарудіння жовтого торішнього комишу, тільки цьогорічний випинався зеленими стеблами і ніби співав величальну пісню весні, яка пробуджувала трудівницю-землю; її могли чути ті, хто мав слух до потаємного голосу стеблин, які ішли в ріст. З лагідним жебонінням Дунай ніс у діл свої води… Трохи поодаль сонно блимав маяк над морем, покритим білою югою.