Джури козака Швайки - Володимир Григорович Рутковський

Вершник чвалом гнав коня саме до озера. За якусь хвилю він з шурхотом врізався в очерети.

Хлопці здивовано перезирнулися: здурів цей утікач, чи що? Адже в цьому очереті навіть псові не сховатися, не те, що вершникові з конем!

А далі навколо них так затупотіло, засвистіло і загалайлакало, що очі хлопців заплющилися самі собою. Їм здалося, що от-от по їхніх тілах пройдуться кінські копита.

Проте тупіт і свист щезли так само швидко, як і налетіли. Хлопці обережно підвели голови. І вчасно.

Нараз із очеретів вихопився кошлатий кінь. Проте утікача на ньому вже не було. Кілька татар кинулися навперейми коневі, решта почала спішуватися. Татарів зо п’ять лишилися на своїх невеличких коненятах і, мов сови, водили головами навсібіч.

Спішені переслідувачі, не роздягаючись, кидалися у воду по коліна, по груди, пірнали на самісіньке дно і з пирханням з’являлися на поверхні. А хто не вмів плавати, косив кривими шаблюками очерет і шелюгу.

Лише тепер хлопці збагнули, що саме замислив утікач. Мабуть, він завважив, що його рано чи пізно наздоженуть, то ж відпустив коня на волю, а сам сховався в очеретах. Сховавшись, видовбав очеретинку, взяв її у рота і заліг десь під ряскою.

Цю хитрість воронівські хлопці добре знали. Як знали і те, як з тою хитрістю боротися. Висмикнеш надламану очеретинку - і тільки бульки йдуть з глибини. А невдовзі з’являється і сам утікач - захеканий, і очі на лоба вилазять… Але чи знають про це татари?

Атож, ця хитрість, здається, відома і їм. Ич, кляті, як розмахують шаблюками, як висмикують з води кожну підозрілу очеретинку! А озеро ж невеличке, всього з якусь сотню кроків у поперечнику. Та й очерету довкола нього не так багато.

Проте втікач ловитися все не хотів. Уже й сонце почало скочуватися за Дніпро - а татарські пошуки все ще були марними. Уже з лайкою повернулися ті, хто кинувся навперейми коневі втікача - а його самого все ще не було знайдено. Ні живого, ні мертвого.

Грицик з сумом подумав, що вже того смаглявого хлопця і справді може не бути в живих. Напевно, вирішив за краще загинути, аніж потрапити до татарських пазурів. І вчинив отак, як під час останнього татарського набігу на Воронівку вчинив дід Данилко. На своїх хворих ногах дід не встиг разом з іншими добігти до Городища. То ж і свої, і татари бачили, як він подибуляв до болота, а там з очеретиною в роті пірнув у глибоку ковбаню. Татари з веселим джерґотінням заходилися скошувати очерет навколо ковбані, сподіваючись, що дід от-от випірне на поверхню. Проте так і не дочекалися. Згодом, коли татари подалися геть і в ковбані уляглася каламуть, воронівці побачили діда. Він лежав на самісінькому дні і руки його намертво вчепилися в коріння. Дід волів за краще втопитися, аніж потрапити до рук нечестивців.

Так, мабуть, вчинив і смаглявий втікач.

Грицик відчув, як по його щоках скотилася сльоза.

Врешті, татари почали вибиратися з озера. Певне, теж дійшли такого висновку. Кілька вершників проїхало під вербами, уважно приглядаючись до гілля. Решта на всяк випадок ще раз об’їхала навколо озера. Проте нічого підозрілого не знайшла. То ж, збившись докупи, татари повільно рушили назад у степ. Грицик, котрий трохи навчився татарської говірки від діда Миколи, почув, як один переслідувач сказав іншому:

- Схоже, і цього разу вислизнув таки невірний з наших рук.

- З наших вислизнув, - зло реготнув інший, - але ж не з цього озера. Тут йому й смерть.

За тими розмовами нікому з них навіть на думку не спало зазирнути до гайка, що лежав майже на їхньому шляху.

Коли на видноколі розтанули постаті останніх вершників, хлопці вибралися зі сховища і подалися до озера.

- Може, він ще живий, - сказав Грицик, сам не вірячи у свої слова. - Може, лежить десь непритомний. То ми його порятуємо.

Та коли дістався до озера - і сам пересвідчився у марності своїх сподівань. Кінські копита перетворили землю довкола озера в суцільне місиво. На поверхні плавали купи скошеного очерету та шелюги впереміж з жабуринням. І жодної цілої очеретини, з допомогою якої міг би дихати втікач.

Зі сльозами на очах вдивлялися друзі в каламутну воду. Чи дізнаються вони хоча б колись про цю людину, що вирішила за краще вмерти, аніж потрапити до чужинських рук?

- Може, й мій батько десь отак лежить, - стиха сказав Грицик.

Невдовзі каламуть вляглася. Та скільки хлопці не вдивлялися в глибочінь - так нічого й не роздивилися. Торф’янистий намул заховав у собі і тіло незнайомого сміливця, і навіть сліди копит.

- Нічого вже ми тут не знайдемо, - нарешті ви рішив Грицик. - Треба йти далі.

Та перш ніж повернутися до пагорба, обережний Грицик вирішив видертися на одну з верб, аби пересвідчитися, чи не наближається до них зі степу ще якийсь татарський загін. Він обрав вербу, стовбур якої ріс трохи похило і був такий товстий, що й двоє дорослих, взявшись за руки, не змогли б його охопити. Грицик розігнався і спритно, мов білка, побіг по нахиленому стовбуру. Та на четвертому кроці нога його зненацька провалилася в якусь порожнечу. Над стовбуром здійнялася хмара порохні. З несподіванки Грицик змахнув руками і звалився на землю.

- Ти краще вилізь по гілці, - порадив Санько. - Он бач, майже до землі схилилася…

Проте Грицик був не з тих, хто відступає від того, що замислив. Він почухав забите місце і відійшов на кілька кроків, аби з розгону знову подертися по стовбуру.

І тут сталося неймовірне. Верба голосно чхнула, а тоді запитала сердитим людським голосом:

- Ти що - не бачиш, куди лізеш?

ПЕРШИЙ БІЙ ДУРНОЇ СИЛИ

Десяток жовнірів пана Кобильського понуро пленталися попід воронівським лісом. Вони отримали від свого хазяїна наказ зібрати худобу і заховати її десь у нетрях. Бо ж ходили чутки, що ногайці не сьогодні-завтра вчинять напад на Посулля.

Взагалі, і так було відомо, що вони наближаються. Про це свідчили чорні димові стовпи ген на обрії. Хто їх запалював - простим поселенцям нині було невідомо.

Раніше, звісно, всі знали, хто цим займався, - сторожові роз’їзди та княжі вивідники. Проте зараз поріділим князям стало не до того, і сторожові роз’їзди щезли - а дими все