Джури козака Швайки - Володимир Григорович Рутковський
А коли сонце сідало за обрій, хлопці виводили пліт на бистрину і пливли за течією.
От і сьогодні вони лежали горілиць на ще теплому сіні, дивилися на далекі мерехтливі зорі і стиха розмовляли.
- Як виросту, буду козаком, - мовив Грицик. - Але не таким, як наші воронівські.
- А яким? - поцікавився Санько. - І чим тобі наші не подобаються?
- Бо не цікаво. Сиди собі та лови рибу чи бобра. А потім староста все забирає собі. Ні, я буду такий, як Микола Сом. Чи навіть Вирвизуб…
- А це хто?
- Невже не чув? Це ж, ого, які козаки! Татари їхнього духу бояться. Бо вони не рибу ловлять, а йдуть у степ полювати на ногайців. То відіб’ють полонених, то налетять на татарське селище і мстяться за наших… А найбільше я хотів би бути таким, як Швайка. Чув про нього?
- Ні.
- То що ти тоді взагалі чув? А це ж такий розвідник, якого ще світ не бачив! Не встигнуть татари зібратися в набіг, як Швайка вже передає про це переяславському старості, і ніхто з татар його не спіймає. А знаєш, чому?
- Ні…
- Ех, ти! А тому не спіймають, що він уміє перекидатися на вовка…
- То він що - вовкулака? - вжахнувся Санько.
- Мабуть, що так, - згодився Грицик. - Тільки він добрий. На своїх не кидається. Або ще під’їде до найголовнішого хана і стрілою в нього - раз! - і нема хана.
- А татарські слуги навіщо? - засумнівався Санько. - Вони ж його не підпустять до свого пана!
- А вони й не знають, що це Швайка. Бо він часто вбирається у татарську одіж і вміє балакати по-татарському, як справжній татарин… - Грицик зітхнув. - А я ще не зовсім навчився балакати по-татарському. От якби до осені побув з дідом Миколою, то напевне б навчився. А потім пробрався б до татар і, коли всі захропуть, - шаблюкою - раз, раз! Оце вам за маму! Оце за тата!
Тепер вже зітхнув Санько.
- Я б теж хотів помститися їм за тата, - сказав він. - Але ж не знаю по-їхньому. Слухай, Грицику, може, ти мене хоча б трохи навчиш, га?
Грицик помовчав.
- Не така вже це й легка справа, - нарешті озвався він. - Проте коли ти просиш, то навчу. Для друга мені нічого не шкода.
- От спасибі! - вихопилося у Санька. - І тоді ми разом поїдемо у ту орду. Швайка один, а нас двоє було б, уявляєш? От здорово!
Схоже, Грицикові ці слова сподобалися неабияк.
- О! Ми тоді б з тобою… - почав він, проте одразу й замовк. - Слухай, за нами, здається, хтось пливе, - прошепотів він. - Ховаймося! І хлопці пірнули до нори, що була в копичці. Позад них почулося легке плюскотіння. Ніби хтось загрібав веслами. Затим пролунали голоси. Навіть не голоси, а тиха пісня:
Ти ногаєць, я ногаєць,
Оба ми ногайці.
Ти попався Вирвизубу,
Я попався Швайці…
- Замовкни! - раптом пролунав розгніваний голос. - І без тебе кішки на душі шкребуть.
- Та я що? - знітився той, хто співав. - Я ж нічого. Що люди співають, те й я.
- Люди, люди, - передражнив його власник розгніваного голосу. - Чхав я на твоїх людей!
- Та не смикайся ти, Митре, - озвався третій голос. - Наше діло маленьке. Що дадуть, те й повеземо. А звідкіля воно візьметься - то вже не наше діло.
З імли випірнуло два човни. На першому сиділо троє. Задній, порожній, був прив’язаний до першого.
- Дивіться, куди правите! - сердитим голосом сказав той, хто сидів на носі. - Он трохи на копицю не наскочили.
Санько і Грицик затамували подих. Як добре, що вони здогадалися натягати сіна та старої трави! А то зараз сиділи б перед чужинцями, мов пташенята на долоні.
Передній човен круто звернув убік.
- Ну й розвелося всілякої погані, - пробурчав той, хто сидів на веслах. - То тобі корч, то копиця. Проїхати вже ніде.
- Дядьку Митре, а що нам можуть накласти в човни? - запитав той, хто перед цим співав. - Тільки не сердьтеся, коли я щось не те запитав. Я ж оце уперше з вами.
- Поясни йому, куме, коли воно таке святе, - сказав задній. - А я тим часом трохи подрімаю.
- А що тут пояснювати? - відказав кум. - Роби, що велено, та й годі. Роби, поки голову не знесуть.
- Таке скажете, дядьку! Хто це нам голову знесе? Ми ж по панському наказу пливемо.
- От-от. А тут тобі панів нема. Тут козаки хазяйнують. А в них свої порядки.
- Які ж то свої?
- А такі. Коли спіймають на гарячому - не зважать, панський ти чи ні.
- То що, дядьку… Ми щось не те чинимо, га?
- А ти як думав? З добрими намірами вночі не скрадаються…
- А де ж інші?
- Подалися понад плавнями. Запопадуть якогось роззяву - і бувай здоров. А ми його здобич повеземо до пана.
Голоси все віддалялися, аж поки не розтанули у далині. Тільки тоді хлопці висунулися з нори.
- Якісь дивні люди, - сказав Санько. - А в мене так в носі засвербіло, що ледь не чхнув.
- Добре, що не чхнув, - спохмурнів Грицик. - Бо пішли б ми з тобою на дно раків годувати.
Санько мерзлякувато зіщулився.
- Еге ж, від таких треба, мабуть, триматися подалі, - сказав він. - Як ти гадаєш, Грицику, скоро буде Кам’яний острів?
Грицик пильно вдивився у темряву, що почала розсіюватись.
- Та повинен вже бути, - сказав нарешті. - Про те хто його зна - Кам’яний він чи якийсь інший. Треба б у когось запитати…
Добре було дідові Кібчикові радити воронівським козакам, щоб дісталися до Кам’яного острова, а там розшукали Байлемового Василя. А як того Василя розшукаєш, коли навіть ні у кого запитати?
НА ОБІЙСТІ РУДОГО МАЦИКА
Поволі світлішало. Легкий вітерець погнав за течією пасма рожевого туману. Треба було шукати сховок на день.
Хлопці підігнали плота до піщаної коси.
