Джури козака Швайки - Володимир Григорович Рутковський
Та чим нижче схилялося сонце, тим швидше щезала Грицикова впевненість. Йому почало здаватися, ніби за ними хтось стежить. Вже кілька разів Грицик помічав, як щось сіре шмигало в траві неподалік від них. Шмигало безшелесно і тихо, неначе тінь.
«Мабуть, якесь звірятко, - заспокоював себе Грицик. - Бо ж у степу ні диких кішок, ані ведмедів немає…»
Проте раз у раз ковзав стривоженим поглядом по найближчих купинах. Одного разу навіть стрілу пустив.
- Навіщо? - запитав Санько.
- Просто так, - навмисне бадьорим голосом відказав Грицик. - Схоже, ховрашок проскочив.
- Ні, не ховрашок, - заперечив Санько. - Щось більше. І набагато.
- Ти теж його бачив?
- Еге ж. Може, лисиця? Так ні. Вона руда. А те, що прошмигнуло, було сіре.
- Мабуть, заєць…
Тепер хлопці йшли обережніше. І не стільки стежили за тим, що діється у степу, скільки вдивлялися в найближчі кущі. Проте навколо було так тихо і спокійно, що острах невдовзі минув.
Високо в небі кружляли птахи. Віяв млявий вітерець. З очеретів долинало заклопотане качине кахкання. Довкола хлопців вилися бджоли. З кожним кроком їх ставало дедалі більше.
- Ого, скільки їх тут! - дивувався Санько. - Немов у дуплах діда Мусія.
- Куди тому дідові, - заперечив Грицик. - Тут їх значно більше. От тільки б знати, де вони тримають мед.
Грицик понад усе полюбляв мед. Та й Санько теж. От би зараз знайти дупло, викурити звідтіля маленьких, вкритих пушком злючок, а потім висмоктати з щільників неймовірно смачний мед! І заїдати кислуватим маминим хлібом.
Та, схоже, поблизу не було місця, куди бджоли зносили б мед. Для цього потрібні старі дерева з дуплами. А їх теж не видно. Хіба он, удалині, щось синіє.
- Мабуть, байрак, - сказав Санько.
І тут сталося несподіване. Санькова нога провалилася у щось тепле і липке. Тієї ж миті над ним здійнялася хмара бджіл. Санько зарепетував не своїм голосом і миттю обігнав Грицика, що йшов попереду.
- Що з тобою? - запитав Грицик. Проте відповіді не дочекався, бо розлютовані бджоли обсіли і його.
Хлопці мчали степом, мов двійко наполоханих оленів. Тепер їм було не до татар. Та й навряд чи татарські коні змогли б їх зараз наздогнати.
Отямилися хлопці в очереті.
- Чого це вони на тебе так налетіли? - ледве зміг вимовити Грицик, бо його вуста вже нагадували дві пишні пампушки. На цих двох пампушках усілася здоровецька груша. Санько відчував, що й у нього не кращий вигляд. Ліве око запухло так, що його можна було розплющити хіба з величезним зусиллям, горіли вуха, а до шиї наче хтось приклав розпечене залізо.
- Хіба я знаю, - відказав Санько. - Ішов і раптом провалився у яму…
І він провів рукою по зашерхлих вустах. Рука була навдивовижу солодка. Санько придивився до неї здоровим оком, ще раз лизнув - і вигукнув:
- Та це ж мед! Грицику, я провалився у медову яму!
Грицик провів пальцем по Саньковій руці, просунув його між двох пампушок. Ще. І ще раз.
- …ед, - нарешті задоволено вичавив він із себе.
Тоді подумав і додав: -…оди…
- Що ти кажеш? - не зрозумів Санько.
- …Оди, - повторив Грицик. -…ити…
І показав, ніби він п’є із кухлика.
- Зрозуміло, - сказав Санько. - Хочеш води?
- Еге, - відказав Грицик. Це було єдине слово, яке він міг вимовити, не ворушачи вустами.
І хлопці подалися шукати воду.
Байрак, до якого вони дісталися, стояв над неширокою річечкою з низькими заболоченими берегами. Чвакаючи у твані, хлопці кинулися до неї і занурили обличчя у прохолодну воду. Стало трохи легше.
Пирхаючи, Санько підвів голову й озирнувся. Перед єдиним його оком постав невеличкий вибалок, в котрому росли старезні дерева. Довкіл валялися сухі гілляки. Видно, хтось колись збирався розкласти тут багаття, проте не встиг.
- Грицику, давай зробимо пліт, - запропонував він товаришеві, що ніяк не міг відірвати обличчя від води. Проте той лише заперечливо повів головою і знову занурив її у річку по саму шию.
Санько тяжко зітхнув. Це ж стільки ще треба йти до того Кам’яного острова! А так - лежиш собі на сухій траві, роздивляєшся на всі боки - а Дніпро сам несе тебе туди, куди потрібно.
Він ще раз зітхнув і поглянув на протилежний берег. І зненацька побачив таке, що краще б вже бджоли йому і друге око вжалили!
По той бік річечки сидів вовк. І не вовк, а справжнє вовчисько! Таких здоровецьких Санько ще ніколи не бачив.
- Грицику, глянь… - затинаючись, сказав Санько.
Хлопці завмерли. Першим отямився Грицик. Він вихопив з-за спини лука, висмикнув з сагайдака стрілу і націлив її на вовка. Проте вчасно схаменувся. Такою стрілою, як у нього, можна лише поранити звіра. А поранений звір, як відомо, вдесятеро лютіший від здорового.
Вовк, здається, теж здогадувався, що Грицикова стріла особливої шкоди йому не завдасть. Він улігся на траву і позіхнув, вишкіривши ікла. Санько мимоволі здригнувся - такі ікла і здоровецькому турові миттю перегризуть ногу…
Задкуючи, хлопці відійшли від берега. Певний час вовк зацікавлено спостерігав за ними. Зненацька нашорошив вуха і щез у кущах.
Тільки тепер хлопці відчули, як у них тремтять коліна. Йти на той бік їм уже не хотілося.
- Бачиш, Грицику, він нас зовсім не боїться, - сказав Санько. - А що ж буде вночі? Ні, ти як хочеш, а я далі не піду. Я буду робити пліт.
Цього разу Грицик погодився.
Для воронівського хлопця зробити пліт було звичним ділом. До того ж усе було під рукою - і сухі палиці, і торішня трава, і мотузки дикого хмелю. Не встигло сонце заховатися за очеретами, як на дрібних брижах погойдувалося щось схоже на копичку сіна. Хлопці, не гаючись, забралися на плота, і Грицик відштовхнувся тичкою від берега. Пліт повільно зрушив з місця і поплив за течією до Дніпра.
Коли вони дісталися до першого закруту, Санько схопив товариша за руку:
- Глянь! Знову з’явився.
Так, на тому місці, яке вони тільки-но полишили, стояв той самий сіроманець. І вигляд у нього був такий пришелепкуватий, що хлопці мимоволі засміялися.
- Не встиг, - сказав Санько. - Шукай собі іншу поживу!
НІЧНІ СУПУТНИКИ
Другий день пливли хлопці тихим дніпровим плесом. На світанні