Джури козака Швайки - Володимир Григорович Рутковський
- Грицик, - відказав той.
- Гаразд, - сказав пан Кобильський. - Коли заберу Петрика до свого двору, прийдеш разом з ним. А де ж інші? Що - нашкодили і бояться на очі з’явитися?
- Та ні, - заперечив Грицик. - З того боку вони. Стережуть, аби якась телиця у болото не залізла.
- Ну, пасіть, - дозволив пан Кобильський. - Тільки ж дивіться мені!
І про всяк випадок погрозив Грицикові канчуком. Тоді повернув коня до діброви, за якою мала бути Воронівка.
Тільки-но вершники щезли у видолинку, як старі пастухи випірнули, немов із-під землі.
- Ти диви? - здивовано прошамкав дід Микола, - оборонив-таки Петрик малого! А що той пан казав?
- Та нічого такого не казав, - відповів Грицик. - Питав тільки, куди ви щезли.
- Ну а ти?
- А я сказав, що ви стережете череду з того боку, аби якась телиця не залізла у болото. А там же ніякого болота і немає.
- Молодець, - похвалив його дід Микола.
- Діду, то я побіжу до села, - попрохав Грицик. - Подивлюся, чого вони приїхали.
- Біжи, біжи, - згодився дід. - Заробив. Та й нам потім розкажеш, з чим пан зволили приїхати.
- Може, щось гарне привезли, - висловив здогад другий дід, Микита.
- Тримай кишені ширше, - засумнівався дід Микола. - Коли це ти бачив, аби він з добром приїхав? Ні-і, то був би хто завгодно, лише не пан Кобильський.
ГРИЦИКОВІ ЖАРТИ
Грицик летів навпростець. Проте хоч як він поспішав, та все ж запізнився. Зойки і розпачливе жіноче голосіння здійнялися над Воронівкою. Панові слуги хапали все, що потрапляло їм до рук, і зносили на царину, куди Тишкевич уже зігнав з десяток воронівських возів. Біля них переминалися з ноги на ногу ті з хлопців, що не пішли козакувати і тепер мали боронити пана Кобильського від татарського набігу. А щоб хлопці не розбіглися, їх прив’язали до возів. Сам Кобильський, червоний мов рак, сидів на коні і розмахував нагаєм перед обличчям діда Кібчика.
- А решта де? Куди інші щезли, питаю тебе?
- Козакувати подалися, - буркнув у відповідь дід Кібчик. Хоча старий і схилив голову, проте час від часу зиркав на пана так, що тому ставало лячно.
- Як стоїш? - обурився старший челядник Тишкевич. Цвикнув хворим зубом і замахнувся на старого нагаєм. - Що, забув, хто перед тобою? То я нагадаю!
- Не чіпайте діда! - почулося з гурту, і наперед вибрався Демко Дурна Сила.
Тишкевич ошелешено закліпав очима.
- Що-о? - пронизливо вереснув він, отямившись. - Це ти мені кажеш?
- Вам, кому ж іще, - підтвердив Демко.
- То отримуй!
Свиснув нагай і гадюкою обвився навколо Демкового плеча. Проте той навіть не поворухнувся. Лише звузив очі.
А Тишкевич повернувся до діда Кібчика і знову замахнувся нагаєм. Проте опустити його не встиг. Демко з такою силою турнув челядника в плече, що той зарився в пилюку.
Пан Кобильський сіпнувся, наче штовхнули і його.
- На мого слугу руку піднімаєш? - гарикнув він і повернувся до решти. - Взяти цього лайдака!
Двійко челядників накинулися на Демка. Та за мить вони вже допомагали Тишкевичу нюхати воронівську пилюку. Проте третій, що наскочив ззаду, ударив хлопця по голові пласким боком меча. Демко заточився. На нього накинулися гуртом, скрутили руки за спиною.
- Прив’язати до воза, - звелів пан Кобильський. «Ич, який здоровань, - подумав він про себе. - Гарний охоронець може вийти, коли не дати лайдакові лінуватися».
- Що ви робите, нелюди! - гукнув дід Кібчик і кинувся на допомогу онукові. - Воно ж іще дитина! Йому і п’ятнадцяти немає!
- Дитина! - зареготали челядники. - Ну й дитинка!
Що було далі, Грицик дивитися не став. Він поспішав до свого приятеля. Та й нічого було мозолити очі панові Кобильському і його челядникам. Побачать, що він не біля череди, - шкіру здеруть.
Санькове подвір’я мало такий вигляд, ніби ним пройшовся гурт свиней. У повітрі ще кружляло пір’я. Двері до сажу і хати були широко прочинені. Сам Санько з плачем намагався відкотити від льоху кілька здоровенних каменюк. На його лобі виднілася ґуля завбільшки з Грициків кулак.
- Хто це тебе так? - запитав Грицик.
- Та той… - схлипнув Санько. - Тишкевич і ще двоє.
- А тітка Мокрина де? Вона ж така сильна, як Демко. Чи злякалася Тишкевича?
- Не злякалася. Вони попросили квасу. А коли мама спустилася до льоху, - зачинили двері і каменюками придавили. А потім винесли все з хати… І одіж, і подушки… і сувій полотна. А мені мама пообіцяла з нього пошити нову сорочку…
- А мені штани, - сумно сказав Грицик. - Ну, нічого, я їм це пригадаю…
І друзі заходилися відкочувати каменюки від дверцят. Грицик працював мовчки. Він про щось думав. А коли Санькова мати вибралася з льоху і кинулася до воріт, аби розквитатися з Тишкевичем, Грицик сказав:
- Не треба, тітко Мокрино. Зараз вони дременуть так, що й собаки за ними не вженуться.
А панські челядники уже закінчували з ловами. На возах пронизливо верещали свині, мекали вівці, ґелґотіли гусаки. Демко стояв у гурті хлопців і намагався витерти заюшене кров’ю обличчя. Але не міг: його руки були міцно зв’язані за спиною.
- Накажете рушати? - звернувся Тишкевич до пана Кобильського.
Той розкрив рота, проте нічого сказати не встиг, бо з горішньої вулиці долетіло розпачливе:
- Рятуйтеся!
На царину вилетіло двійко хлопчаків. Досвідчене око Тишкевича розпізнало в них воронівського пастушка і хлопчину, чию матір вони нещодавно замкнули в льосі. Хлопці чимдуж гнали до юрмиська воронівців, озиралися і кричали:
- Тікайте! Татари йдуть!
Челядники миттю опинилися на конях і на чолі зі своїм паном рвонули так, що пилюка здійнялася до неба. Слідом за ними сипонули до своїх хат воронівці. Вони хапали малих дітей і бігли з ними хто куди - одні до болота, інші - до старого городища, аби сховатися за його валами.
- Стійте! - заволав Грицик. - Зупиніться, ніяких татар нема!
На нього недовірливо озиралися. Все ж метушня потроху припинилася. А коли воронівці дізналися, в чому справа, - над селом здійнявся такий регіт, що його, мабуть, почув і пан Кобильський зі своїми челядниками.
Проте челядникам прислухатися було ніколи. Вони блискавкою промайнули повз ошелешених дідів-пастухів, ледь не розтоптали бугая Петрика, що приліг було відпочити - і розчинилися в канівецькому лісі.
А воронівці й
