Джури козака Швайки - Володимир Григорович Рутковський

Нараз два вогники щезли, і до хлопців долетів звук м’якого стрибка на землю. Тієї ж миті повітря розітнув зляканий писк. Мабуть, дика кішка на когось накинулася.

І справді, через хвилю до них долинуло задоволене мурмотіння.

- Тепер не страшно, - сказав Санько. - Вона вже сита.

- Хтозна, - заперечив Грицик. - Вони й ситими нападають.

Схоже, він мав рацію. На землі знову зблиснуло. Затим Санько розгледів сіру пляму, що рухалася у бік Сторожового дуба.

- Ой… - раптом злякано прошепотів Грицик. - В нас же і зброї нема!

І справді, хлопці так поспішали, що не взяли ні чого з собою. Ні ножів, ні луків.

- Що ж робити? - запитав Санько.

- Не знаю…- відказав Грицик. Він і справді не знав, як бути. Мабуть, вперше у житті.

Під Сторожовим дубом почулося шкрябання. Скидалося на те, що дика кішка гострила кігті. Згодом сіра пляма повільно поповзла по стовбуру.

У Грицикових руках якимось дивом опинився сухий штурпак. Але що ним можна вдіяти?

Санько напружено вдивлявся у сіру пляму, котра піднімалася вгору.

«Не лізь, - подумки умовляв він її, як ото нещодавно курчат на своєму подвір’ї. - Ти ж сита. Навіщо тобі ще й ми? Ну, не лізь же далі, зупинися!»

У відповідь почулося зле сичання. Два вогники блиснули у Саньків бік. Та він був ладен присягнутися чим завгодно, що сіра пляма завмерла!

«Молодець, - подумки продовжував він говорити з дикою кішкою. - Йшла б ти собі до лісу, га? Ну, що тобі варто це зробити? Там же поживи скільки завгодно. Ну, йди, прошу тебе, йди геть!…»

Він уявив, як дика кішка, зупинившись, почала роздумувати, що їй робити далі. Потім вона розвернулася і поволеньки стала спускатися по стовбуру…

За мить під Сторожовим дубом почулося м’яке гупання.

- Пішла! - зраділо видихнув Грицик. - А я вже було подумав… Як ти гадаєш, Саньку, чого вона пішла? Невже чогось злякалася? А чого?

- Не знаю, - силувано відказав Санько. Якась дивна кволість огорнула його. У скронях гупали велетенські дзвони, і голова аж розривалася від того бамкання. - Я попросив її піти…

- Як попросив? - не зрозумів Грицик.

Санько не відповів. Він припав чолом до холодної гілки. Стало трохи легше.

А з сусіднього дерева на них знову світило двійко вогників. Проте Санькові було вже байдуже. Йому страшенно захотілося спати.

Та заснути знову не вдалося. За деякий час з темряви долинув стукіт копит, що наближався до Сторожового дуба. Долинав він звідтіля, де ще зовсім недавно хлопці разом з Демком чатували на вовкулаків.

- Хтось їде, - прошепотів Грицик.

- Може, то олені? - кволим голосом відгукнувся Санько.

- Олені від села не йдуть, - заперечив Грицик. - Схоже, що це…

І він міцно стис руку товариша. А стукіт копит долинав уже зовсім зблизька. Нарешті хтось невидимий протупотів повз Сторожовий дуб. Голосно тріснула гілочка під копитами, і враз пролунало оглушливе:

- Апчхи!

Грицик ледь не закричав з жаху. А може, й скрикнув, бо стукіт нараз припинився. Хтось, невидимий у темряві, ще раз кашлянув, а потім подався далі.

Незабаром стукіт копит розтанув удалині.

- Хто б це міг бути? - стиха запитав Санько. - Кашляло ж як людина. Слухай, може, нас уже шукають панові слуги?

Грицик шморгнув носом. Він досі не міг подолати тремтіння. Лише трохи згодом зауважив:

- А дикої кішки вже не видно. Аби то був хто з людей - вона залишилася б на місці.

- То, виходить, це не людина проїхала?

- Виходить, ні.

- А хто ж тоді був?

- Я чув, що єдиний, від кого ховається навіть дика кішка - це вовкулака…

- Ой…

Почало розвиднюватися. Густі тумани повільно потягнулися від Вовкулацького кута, білим перекотиполем покотилися повз Сторожовий дуб у бік Воронівки. Здавалося, ніби увесь світ залито молоком. Лише інколи в прогалинах між клубками туману можна було розгледіти обриси дерева чи купу очеретів.

«Тепер вже не страшно, - сонно подумав Санько.

Очі йому злипалися. - Над ранок хижаки ховаються. І вовкулаки, мабуть, теж. Тепер можна й поспати…»

І чи то він вже заснув, чи ще ні - але нараз перед його очима зринула постать білобородого діда. Вона сповільна пропливла в далеч за клубками туману. Дідові вуста щось шепотіли до Санька, проте він не міг розібрати, що саме. А коли постать відпливла в далеч, - Санько раптом побачив себе і Грицика на трав’янистій купині, котру повільно зносила вниз дніпрова течія. А попереду виднівся острів. Санько його ніколи не бачив, але чомусь знав, що острів цей носить назву Кам’яного…

А потім він став тоненькою гіллячкою, яку трусив дужий вітер. Трусив і прохав прокинутися.

- Саньку, та прокинься нарешті! - розлючено заволав вітер Грициковим голосом, і Санько прокинувся.

Грицик сидів поруч. На його щоці червоніла свіжа подряпина.

- Спиш? - докірливо сказав він. - А я вже на вершечку побував. Ніде нікого. А знаєш, що я вирішив? Біля Воронівки ми ховатися не будемо. А підемо до Кам’яного острова. І знаєш, коли я це придумав? Коли спав. Сплю, а мені хтось ніби каже: «Ідіть до Кам’яного острова, ідіть до Кам’яного…» Диви! Що там?

Під дубом лежало двійко ножів. Поруч з ними - два луки і сагайдаки зі стрілами.

То були скарби з Грицикового сховку.

МЕДОВА ЯМА І ВОВК

По обіді хлопці були далеко за Сулою. Починалися геть незнайомі місця. Грицик, що йшов попереду, намагався триматися ближче до дніпрових плавнів.

- Як побачимо татарина - мерщій в очерети, - пояснив він Санькові. - А в очеретах татарин нас нізащо не знайде.

- Зате там повно кабанів, - заперечив Санько. Дивна млявість все ще не полишала його.

- Ну то й що? Хрюкне кабан - ми одразу в степ!

- Краще було б пливти по Дніпру. Там ні кабанів, ні татарів нема.

- Звідкіля ти знаєш? - заперечив Грицик. - Не татари, то ще хтось є. Та й пливти довго. Аж цілих п’ять діб. А пішки, хлопці казали, до Кам’яного острова можна дістатися за три дні.

Чим далі було від Воронівки, тим певніше почувався Грицик. Степ був рівний, мов долоня. Вітер хвилею гнав смарагдові трави.

І ніде - жодного татарина. Хіба промайне вдалині стадо диких коней-тарпанів, чи осудливо погляне з високої могили на малих втікачів кам’яна баба.

В плавнях теж було тихо. Свині відсипалися у