Джури козака Швайки - Володимир Григорович Рутковський
- Ану, хто з вас не боязкий? - гукнув Демко до татар і здійняв над головою свою важку зброю.
- О, гляньте! - гукнув хтось за Демковою спиною.
Ліворуч від них випірнуло з лісу ще десятків зо два татар. На якусь мить вони завмерли, тоді перегукнулися з нападниками Мустафи-бека - і з вереском кинулися на жовнірів пана Кобильського.
Позаду Демка хтось нажахано зойкнув, і за мить почувся стукіт копит. Демко озирнувся. Панські жовніри, нещадно періщачи коней, летіли один за одним через вузький перешийок. Першим, як годиться, був Куролуп.
Спробував Дурна Сила розвернути і свого коня, проте той лише сумно похитав головою і не зрушив з місця. А далі Демкові було вже не до коня. Татари оточили його з трьох боків. Проте наблизитися побоювалися - з таким посвистом злітала у повітря важка довбня. Один з нападників звів лука, проте Мустафа-бей люто гримнув на нього, і той закинув лук за спину.
Мустафі-бею цей ще безвусий богатир не потрібен був мертвим. Він потрібен був йому живий. За такого у невільницькій Кафі можна отримати не менше, ніж за п’ятьох звичайних бранців.
- Здавайся! - гукнув він до Демка.
Проте Демко чув лише посвист власної довбні. І бачив, що від того посвисту дибки ставали татарські коненята.
- Боїтеся, так? - гукав Демко. - Ану, хто перший!
Проте перших не було. Ніхто з татар не хотів накласти головою.
Замість того в повітря злетіло кілька арканів. Демко легко відмахнув довбнею перші три. Ще два обплелися навколо довбні. Смикнув їх Демко до себе - і два нападники вилетіли з сідел. Проте знову замахнутися Демко не встиг. Шостий аркан обвив його шию. Потемніло Дурній Силі в очах, і він гепнувся під ноги коневі. А той, як і раніше, стояв непорушно і не зводив сумовитого погляду з густих димів, що один за одним здіймалися уподовж Сули.
ЛЮДИНА З ДУПЛА
Хлопці закам’яніли. Вони знали і про нечисту силу, і про вовкулаків, але ніколи ще не чули, щоб верба заговорила людським голосом.
Та верба на цьому не зупинилася. Вона заходилася чхати. І дочхалася до того, що з неї відвалився шмат кори і перед хлоп’ячими очима з’явилося чимале дупло. А в тому дуплі виднілася голова. У голови було смагляве обличчя і чорні вуса, геть покриті порохнявою.
- Апчхи! - сказала голова. - Ну, чого б я ото товкся, як Марко в пеклі?
Голова в дуплі була не сама. Там ще були і тіло, і руки з ногами. І коли все це вибралося з дупла, перед ошелешеними хлопцями постав широкоплечий юнак.
Це був той, за ким гналися татари.
- Апчхи! - востаннє сказав він. Тоді поглянув на хлопців і весело сказав: - О, знайомці з Воронівки! Як ви сюди потрапили?
Хлопці ще ширше розплющили очі. Цю людину вони бачили вперше. А чоловік заходився приєднувати шмат кори до дупла. Затим відійшов убік, придивився до своєї роботи і задоволено запитав:
- Ну, як, бачили щось подібне до цього? Ні? То ж бо й воно. А тепер, хлопче, - звернувся він до Грицика, - збігай-но до тих дерев та поглянь, чи не повертаються татари.
Коли Грицик подався до пагорба, незнайомець повернувся до Санька.
- Ну, розказуй, як ви дісталися аж сюди.
- Ми втекли з Воронівки… - почав було Санько, проте незнайомець його зупинив.
- Та я про це знаю, - сказав він. - Знаю, як ви налякали пана Кобильського і його слуг, як ночували на Сторожовому дубі.
- То це ви тоді чхнули? - здогадався Санько. - А ми вже подумали, що то були ці… вовкулаки.
- Невже ви їх не викурили зі старих згарищ? - насмішкувато запитав незнайомець. Виявляється, він і про це знав!
- То, виходить, це ви підклали нам луки і ножі?
- Був такий гріх, - охоче згодився незнайомець. - А то аж зло взяло: такі сміливі хлопці - і тремтять на гілках, мов дві синички. А ще чого ви боялися?
Санько замислився.
- А ще за нами скрадався вовк, - згадав він. - Такий страшний. Навіть удень не ховався від нас.
В очах незнайомця спалахнули веселі вогники.
- Страшний, кажеш. І все ж ви лишилися живі й здорові. То, мабуть, розправилися з ним, так?
- Та ні, не розправилися. Втекли від нього. Зробили пліт і втекли по Дніпру.
- Молодці, здогадалися, - схвально хитнув головою незнайомець. - А на Дніпрі з вами нічого не трапилося?
Коли Санько розказав про таємничі човни, очі незнайомця погрозливо зблиснули. А коли дійшов до того, як якісь люди, переодягнені татарами, пограбували і ледь не вбили рудого чоловіка Мацика, - незнайомець скреготнув зубами.
- Ну, нечестивці, почекайте, - пригрозив він невідомо кому. - То, кажеш, його врятував вовк?
- Еге ж. Мені навіть здається, що той рудий Мацик його навмисне висвистував.
- Молодець, - похвалив Санька незнайомець. - Правильно здогадався. Будуть з тебе люди, якщо татари не спіймають.
Коли Грицик повернувся від пагорба, Санько й незнайомець сиділи поруч і розмовляли, мов старі друзі. Санько саме наспівував пісню, яку співав на Дніпрі нічний весляр, а незнайомець весело реготав.
- То, кажеш, попався Швайці? І за що ж вони на того Швайку так в’їлися?
- Ніде нікого, - сказав Грицик. - Я і в степ дивився, і на плавні. Пустка. Одні лише птахи літають.
- Ну, птахи нам не страшні, - заспокоїв його незнайомець. - Не ми їх, а вони нас нехай бояться…
Незнайомець підвівся, ступив крок, другий - і раптом кудись щез. Мов крізь землю провалився. Хлопці лише очі протерли: тільки-но стояв перед ними, посміхався - і все! Навіть трава не ворухнулася. А ще за хвилину щось, схоже на його постать, промайнуло на пагорбі межи дерев, звідкіля щойно повернувся Грицик.
- Не вірить, - образився Грицик. - Пішов перевіряти. Про що він тебе розпитував?
- Як ми сюди потрапили, - відказав Санько. Тоді озирнувся у бік пагорба і стиха додав: - Мені здається, що він за нами стежив.
Грицик недовірливо посміхнувся.
- Вигадуєш ти
