Джури козака Швайки - Володимир Григорович Рутковський
- От і прийшли, - сказав Пилип.
Він підніс до рота долоню і тричі прокричав пугачем. Затим помовчав і пугукнув іще раз.
У відповідь з глибини острова долинуло качине крякання. А через певний час гойднулися кущі біля низького, мабуть, болотистого берега, і на хвилі загойдався широкий, опецькуватий човен плоскодонка. У човні стояв здоровань у полотняній, розхристаній на грудях сорочці. Якусь мить він вдивлявся у прибульців, а тоді заходився шалено відштовхуватися довгою тичкою.
- Пилипе! - ще здалеку загукав він. - А щоб тебе мухи покусали! Ми тут уже таке передумали…
Човен з розгону вилетів на берег. Здоровань кинувся до Пилипа з обіймами - у того аж кісточки затріщали. Люлька випала з Пилипових вуст і задиміла в траві. А здоровань то обіймав Пилипа, то відсторонював його і ляскав широкою долонею по плечу.
- Гей, живемо, друже! Ще не раз загонимо татарам швайку в одне місце, га?
- Та постривай, бугаю бісів! - боронився Пилип. Нарешті він вирвався з обіймів і підняв люльку. - Як там Лимар?
- Та врятувався. І хлопців привів за собою. Каже, якби ти не взяв тих бузувірів на себе - не бачити б їм Дніпра. А ти ж сам як викрутився, га?
- То довга історія…
- Гаразд, розкажеш потім. О, а це що за чортенят привіз? Невже, втікаючи від татар, заодно і в пеклі побував?
«Чортенята» теж не зводили здивованого погляду із здорованя. Когось він їм нагадував. Нарешті одне з них блиснуло в усмішці білими зубами.
- А я вас знаю, - сказало воно голосом Грицика. - Ви Байлемів Василь, еге ж?
Василь ошелешено втупився в хлопців. Тоді повільно мовив:
- Щось у мене серед таких замазур знайомців не було. Ану, йдіть-но сюди!
Не встигли хлопці й отямитися, як вже тицьнулися писками у воду. А Василь пополоскав ними, як ото жінки полощуть білизну, провів долонею по обличчю, зганяючи краплини, і знову поставив їх навпроти себе.
- Тепер інша справа, - сказав він. - Стривай, ти ж, здається, воронівським будеш? Чи не син тітки Мокрини?
Санько лише кивнув. Говорити він не міг. Лише відпльовувався від трави, що разом з водою потрапила до рота.
- А ти, хлопче, постривай, - повернувся Василь до Грицика. - Та ти ж син Степана Кореня, чи не так?
- Так, - відказав Грицик.
- То це ж чи не про вас розказували, буцімто ви так перелякали нашого пана Кобильського, що той бідолаха аж за Переяславом зупинився?
- Це вони і є, - підтвердив Пилип.
- От молодці! А сюди чого потрапили?
- Більше їм діватися нікуди, - відказав за хлопця той же Пилип. - Ти ж пана знаєш. Таких жартів він не пробачає.
Василь в задумі почухав потилицю.
- Та знаю, - згодився він. - Але ж… у нас тут теж не мед з маслом їдять. Сьогодні живемо, а взавтра татарин налетить. Чи ще якийсь бузувір.
- Нікуди їм більше податися, - повторив Пилип.
- Воно звісно…- зітхнув Василь. Тоді почастував хлопців легеньким потиличником і сказав: - Ну, гаразд, хай лишаються. Якось воно та буде.
Грицик аж підстрибнув.
- То ви… то ти що - береш нас у козаки? - запитав він.
- Ну, це ще треба заслужити…
З острова долинув легкий вітерець. Пилип принюхався.
- Кулішем пахне, - сповістив він.
- Та ним же, проклятущим, - згодився Василь. - Нічого іншого хлопці варити не вміють.
- То чого ж ти тут нас голодом мориш? - обурився Пилип. - Ех, ти, господар!
Човен-плоскодонка, черпаючи облавками воду, рушила до острова. Трохи позаду з задоволеним пирханням плив Вітрик. Схоже, вечірнє купання в теплій дніпровській воді йому подобалося.
- Добре, що ти надибав нас, друже, - досі не міг заспокоїтися Василь. Він відштовхувався тичкою так, що неоковирний човен стрілою летів по сліпучій водній поверхні. - А то тут без тебе сам дідько ради не дасть.
У глибині острова палало багаття. На рогачках булькотів здоровенний казан. Навколо нього сиділо чоловік з десять. Вони запитливо втупилися в прибульців.
За деревами почулося голосне кінське іржання. Вітрик стріпнув гривою і подався у той бік.
- Ану, хлопці, вгадайте, кого я вам привіз? - запитав Василь і, не чекаючи відповіді, сповістив: - Самого Швайку злапав, от кого!
Ті, що сиділи довкола вогнища, хутко звелися на ноги і з шанобливим подивом оточили Швайку.
Проте ще більше були вражені Санько з Грициком. Як? Ось уже майже цілий день вони пліч-о-пліч з цією людиною разом ховалися від татар, діставалися до плавнів - і досі не знали, з ким зустрілися? Який сором!
Проте, схоже, соромно було не лише хлопцям. Біля вогнища похнюпився дядько з вогненною чуприною. Він лише зиркнув у бік Швайки і знову схилив голову.
- Що ж це ти, Мацику? - звернувся до нього Швайка. - Ніби ж маєш кебету в голові, а схопили тебе, мов малу дитину. Чи, може, до гурту не хотілося?
Вогненночубий Мацик важко зітхнув.
- Та я все чекав, що от-от мають підійти мої, - озвався він по паузі. - І вже з ними мав приєднатися до вашого гурту. А воно, бач, як вийшло…
Крім Мацика та Байлемового Василя тут були всі дорослі воронівські хлопці. Левко Заярний, і Володко Кривопичко, і Перепічка з Одудом. Засмагли, подорослішали, хоча лише з місяць як пішли з Воронівки. Скидалося на те, що їм тут було краще, ніж удома.
Проте Санько з Грициком лише мигцем поглянули на них і повернулися до багаття. Друзі не могли відвести погляду від казана з кулішем. Це ж скільки днів вони не куштували гарячого!
Здається, про те саме думав і Швайка.
- Ви що - так і будете морити гостей голодом? - запитав він.
Василь Байлемів зняв казана з вогню. Затим підморгнув Левкові, і той метнувся кудись у темряву. Невдовзі повернувся з в’яленим судаком. А Кривопичко порився в попелі і витяг звідтіля запечену в глині дрохву.
- Непогано живете, - заздро сказав Швайка.
- Бо знаємо, хто нас охороняє, - відказав Василь. - Їжте, не соромтеся. У нас цього добра поки що вистачає.
Припрошувати йому не довелося. Дерев’яні ложки застукали по казанових боках, немов барабанні палички.
По вечері почалося розпитування. Левка Заярного цікавила Оксана з тарасівського кутка. Тиміша Перепічку - чи не передала мама хлопцями чогось смачного. У Байлемового Василя близьких родичів не лишилося, то ж він цікавився трохи дальшими. А таких виявилося чи не з півсела…
