Високий Мисливець - Альберто Войтєх Фріч

лабораторіях, не тільки те, чим живе все суще на землі, але й багато чародійних речовин, що впливають так само, як знаменита мертва й жива вода з казок. Ці, на перший погляд, невинні цукри, глікозиди, білки й алколоїди своєю будовою дуже мало відрізняються від тих, які ми споживаємо щодня, і все ж досить лише кількох крапель цих речовин, щоб убити найсильнішу живу істоту, і водночас кілька тисячних однієї крапельки можуть воскресити виснажену, напівмертву людину або за кілька секунд заспокоїти нерви і врівноважити розбурханий, стривожений організм. Тоді ще не було відомо, чому деякі рослинні речовини мають таку чудодійну силу, вчені ще не знали про тваринні і рослинні гормони, про дивовижні залози, які керують не тільки нашим здоров'ям, але й нашим мисленням та поведінкою. Не знав про це і Караї, однак багато чого він передчував і йшов із своїм мікроскопом по слідах невідомого й незрозумілого так само уважно, як ішов у джунглях по слідах звірів і людей. Бувало, інші вчені його набагато випереджали, часом він досліджував і розкривав таємницю точніше і глибше, але вже тоді він знав багато рослинних сполук, які допомагають людині. Він вживав їх, хоч у містах висміювали його прагнення навчитися чогось нового і корисного від неосвічених, бідних дикунів. У відповідь на глузи він казав: «Дикуни? Але це від них ми навчилися палити тютюн, користуватися хініном і кокаїном. Ми глузували з індіанців у пампасах, що розлад шлунка вони лікують шматочками страусячого шлунка і що їдять рубці не промитими, а тільки трохи обсмаженими на вогні, але перестали сміятися, коли довідалися, що в одному страусячому шлунку міститься сімсот п'ятдесят грамів пепсину і що, обмиваючи рубці, ми виводимо з них надзвичайно важливі лікувальні речовини. Ми з презирством ставилися до індіанців і казали, що вони варвари, бо їдять сиру печінку, а тепер самі виробляємо з печінки витяжки, і наші лікарі за шалені гроші вводять їх у кров людям, чиє здоров'я остаточно підірвано цивілізованим образом життя».

Караї знав вплив цих дивовижних речовин, бо сам випробував їх і на собі, і на багатьох інших у джунглях, де не було близько лікарської допомоги і де хворі без цього приречені були б на загибель. Дієвістю свого лікування він завдячував саме цим отрутам. Остерігався лише тих, які, позбавляючи людину тимчасової недуги, водночас відбирають у неї волю і перетворюють її на раба. Алкоголь він уживав не як напій, а як ліки, і тільки тоді, коли в цьому була необхідність. Єдиною його практично безцільною пристрастю був тютюн. Але й без нього він, коли треба було, міг обійтися.

Перш ніж вартові повернулися до табору, Караї вже зовсім оговтався і спокійно сидів біля свого гостинного вогнища.

— Сьогодні з мене поганий господар, хлопці, сьогодні я повернувся без здобичі. Доведеться вам попити мате і підживитись із власних запасів. Адже й ви не виходили на полювання.

— Не було часу, — пояснив Джуліус. — Ми не встигли й вирушити, як ви вже примчали назад, і я заборонив людям відходити далеко від табору. Але голодні ми не будемо. Я скористався зі свого права і підстрелив одну Мальгейросову корову, яка ненароком забрела до нас. Отонте, принеси з мого намету поребрину і насади її на рожен, — звелів він.

Індіанець позирнув на свого друга, — той мовчав, — і не рушив з місця. Джуліус готовий був уже спалахнути гнівом, але Караї вчасна втрутився в розмову:

— Мій друг Отонте не звик, щоб йому наказували, — і, звернувшись до індіанця, мовив: — Будь ласкавий, принеси для всіх нас м'яса з Джуліусового намету.

— Гаразд, Караї, але сеньйор Джуліус міг би піти зі мною.

— Хіба ти сам не донесеш коров'ячих ребер?

— Я не звик заходити в чужий намет, якщо там немає хазяїна, та ще й коли у мене з ним не дружні взаємини. Крім того, є звичай: коли хтось хоче пригостити людей, то повинен все принести сам. Тільки хворим і слабим можна допомогти, але вони мають бути вже зовсім кволі, щоб прийняти допомогу!

— Чорт! Я б ніколи не повірив, що дикун дасть мені урок добрих манер, — пробурмотів Джуліус. — Мабуть, і «ти» не треба було йому казати, якщо вже він підкреслює, що не належить до моїх друзів… Ви маєте рацію, сеньйоре Отонте, — додав він уголос, — я принесу м'ясо сам.

Джуліус попрямував до свого намету, а мисливці зацікавлено подивилися йому вслід. Алонсо перший не витримав і порушив Тишу:

— Ви справді приймете м'ясо від Джуліуса, Караї? Мені здавалося, що ви з ним розходитесь у поглядах і не вважаєте його за добру людину.

— По-моєму, я помилився. Де в чому ми вже порозумілися. Гадаю, і Отонте заприязниться з ним, коли краще узнає його.

— Можливо, — промовив індіанець, — але на це потрібен час. Для вас, чужинців, надто багато важать слова. Мабуть, це тому, що ви краще розумієте мову, якою говорите. Я ж не дуже тямлю, що означають ваші слова, і тому волію, щоб мене переконували вчинками. Будь ласка, Караї, переклади їм це, я по-іспанському не зможу пояснити так, щоб вони зрозуміли, — додав індіанець, бо останнє речення сказав своєю рідною мовою.

Проте Джуліус уже повертався; він з подивом відчув якусь зміну в ставленні до себе: більшу приязність і увагу товариства. Мисливці одразу ж застругали кілька шпичаків і, настромивши на них шматки поребрини, закопали довкола вогню так, щоб_на м'ясо віяло жаром з багаття. Хтось притяг з лісу кілька сухих полін і кинув їх у вогонь. Незабаром від вогнища так почало пашіти жаром, що мисливці змушені були сісти далі.

— Всі тут? — запитав Караї, оглянувши присутніх.

Тільки тепер усі побачили, що нема швейцарця.

— Дона Родольфо немає, — повідомив дон Пабло. — Я не бачив його з вечора. Де це його носить?

Караї тихо засміявся.

— Я ж казав, що йому треба дати прочухана за з, лий язик. І от не минуло й дня, як зажерливість старого сама покарала його. Та ще й добряче, повірте мені.

І далі він розповів, яку сцену довелося йому спостерігати.

— Я не міг втриматися