Високий Мисливець - Альберто Войтєх Фріч

— Наувільйо старий воїн і прихильник старих традицій. Він вважає, що хліборобство збуджує в людей жадібність і послаблює мужність. Якщо люди, мовляв, постійно мають їжу, вони втрачають заповзятливість і привчаються до неробства. До того ж вони цілком залежать від землі. А якщо війна? Стадо можна загнати в ліс. І навіть коли частина худоби загине або здичавіє, все одно щось залишиться. А ниви ворог одразу винищить, і тоді люди, які звикли добре харчуватися, потерпають. Як тільки вичерпаються запаси, вони вже неспроможні. захищатись. Я не раз сперечався з ним про це. Але де в чому він має рацію. Він каже, що селянське життя не для його людей, бо вони не знають ні в чому міри. Коли надходять жнива і їжі вдосталь, вони дуже багато їдять і думають лише про танці й співи. Якби в ту пору наскочив ворог, то міг би перебити всіх без опору.

— Ось чому Мальгейрос так нетерпляче ждав приходу отих із Ріу Гранді, — втрутився до розмови Джуліус. — Наближається пора жнив, і він хоче напасти саме на Шувараду, хоч це селище і далеко в горах.

— Хіба Мальгейрос хоче напасти на індіанців? — здивувався Алонсо. — Це новина для мене! З якими силами? Виходить, саме для цього він і покликав отих людей?

— Знову я сказав не те, що треба! Але хто б міг подумати? Про те, що ми вважали таємницею, вже говорять папуги в лісі, а те, що, на нашу думку, знають усі, є для декого новиною, — знизав плечима Джуліус.

— Нічого. Алонсо все одно вирушить завтра з нами, і, якщо ми зустрінемося дорогою з вождем, можна буде домовитися про полювання на дике стадо. Інші підуть допомогти Велькерові і до нашого повернення полюватимуть десь поблизу. Хотілося б, щоб ніхто не виявляв особливої цікавості до нашої виправи. Дон Пабло залишиться порядкувати в таборі.

— Ми вже знаємо, що ви тільки вдаєте з себе мисливця, — докинув слово Фіорі. — Та мені до того немає діла, і я не хочу ні про що розпитувати вас. Одначе ми сподіваємося, що коли дійде до якоїсь забавки, то ви візьмете всіх нас у своє товариство. Ми б не хотіли бути осторонь.

— Та «забавка» не дасть зиску ні мені, ні вам.

— Нічого, Караї! Я думаю, що висловлю думку всіх, коли скажу, що добра забавка сама по собі чогось варта. Зрештою, у мене таке враження, що всі ми тут полюємо тільки про людське око. Лиш сьогодні ми всі порозумілися. Раніше мало знали один одного і кожен думав, що він бозна-який розумник. А проте нікому з нас і на думку не спадало запитати, чому, власне, Мальгейрос дав нам такий великий завдаток харчами, боєприпасами і грішми. Видно, нам довелося б добряче попрацювати, щоб розплатитися за все шкурами, хоч звірини тут справді бігає чимало. Наш приятель Джуліус теж не пас задніх, коли йшлося про аванси. Та за нього, мабуть, замовила слівце його чорненька Маріквінья.

— Про це тут немає мови, — перебив його Караї. — А ви, Джуліусе, сядьте, чого ви схопилися! — І, нахилившись до нього, Високий Мисливець промовив пошепки: — Ніколи не гнівайтесь за правду.

Цих кількох слів було досить, щоб перевести мову на інше, і Джуліус почав якнайспокійніше:

— Розкажіть нам, Караї, яка пригода приключилась у вас з Велькером на Ріачо Саладо?

— Мені не дуже хочеться згадувати про ту подорож. Від неї у мене лишилося мало приємних вражень. Хіба що зустріч з доном Пабло і «весілля папуг», на якому ми з ним побували. З того, що я собі намітив, нічого не пощастило зробити. Чого я там шукав? Ну, цього ви, мабуть, не зрозумієте. У мене були серйозні підстави туди їхати, і колись я знову подамся в ті краї, але вже сам і якщо буду певен, що ні з ким із вас там не зустрінуся.

— Від нас можете не критись із своїми таємницями. Ми не збираємося полювати на Лопесові скарби.

— Дурні ви, хлопці! Ви все-таки нюшкуєте за мною щоразу, коли я вирушаю в Чако, і я завжди стрічаю там когось із вас якщо не в самих джунглях, то десь на узліссі, далі якого вам не дає ступити страх перед індіанцями тумрагами [19]. Ну й герої ж ви! Заглибитися в їхні землі боїтесь, проте вже самою своєю присутністю на кордоні розтривожуєте їх як рій хижих ос лхічигуанів, і я тоді не можу ні про що з ними домовитися. Я мав би пробути там кілька місяців, щоб індіанці пересвідчились, що їх ніхто не збирається тривожити, що ви вже давно втекли звідси, забачивши оздобу з пір'я або зачувши свист стріли, пущеної для остороги високо над вашою головою. Ех ви, герої!

— Але ж тих індіанців недарма звуть лютими чамакоками, — заперечив Джуліус. — Я поїхав туди одразу ж, як почув, що ви повернулися, спіймавши облизня, і мушу сказати, що то не дуже гостинний народ. Я доплив на каное аж до перших, порогів на річці — ви знаєте де це. Праліс підступає там до самих берегів, здіймаючись обабіч двома прямовисними стінами, і вода нуртує поміж туфовими скелями, ніби то й справді бозна-яка річка. По берегу перенести каное не можна, бо скрізь непрохідний ліс, перевитий колючими ліанами, і зарості диких ананасів карагуата. Довелося міцніше стиснути весло і пробиратися в каное звивистим річищем. І саме тоді, коли я був на середині порогів, над моєю головою засвистіли стріли. Я нікого не бачив, щоб хоч пальнути, а стріли все летіли і ліворуч, і праворуч. Розвернути каное я не міг і тому мусив відступати заднім ходом, ризикуючи наскочити кормою на скелі.

І досі дивуюсь, як каное лишилося ціле. Тільки