Високий Мисливець - Альберто Войтєх Фріч
А що коли старому справді загрожує небезпека? Караї вже вирішив був їхати туди, звідки долинав гавкіт, коли зненацька пролунав постріл. Стріляли далеко, проте мисливець упізнав звук довгої шомпольної рушниці швейцарця. Певне, він, як завжди, не схибив.
Караї натягнув повіддя й повернув у другий бік, до гір. Собаки вдалині шалено гавкали, одначе другого пострілу не було. Дивно. У Велькера ж була двостволка, і, крім того, він мав з собою вінчестер.
Караї знову повернув коня і пустив його вскач. Чим ближче він під'їздив, тим виразніше чулося дзявоління псів, видно, вони гавкали кудись угору, на дерево. Певно, там відбувалось щось незвичайне.
Нарешті Караї доїхав до гаю, звідки долинало гавкання. Зіскочивши з сідла, він попустив попругу і звелів собакам лишатися біля коня. Потім зарядив свою магазинну мисливську рушницю розривними кулями і обережно ступив у гущавину, тримаючи палець на спусковому гачку.
Караї продирався крізь зарості повільно і обережно, стараючись, щоб під ногами не тріснула жодна гілочка. Для більшої перестороги він навіть не скористався великим ножем мачете, щоб прорубувати собі дорогу в плетиві ліан з колючим листям, коли продиратися стало вже дуже важко.
Гавкіт не вщухав, і мисливець звіряв по ньому напрям, свого руху. Нарешті під деревами посвітлішало. Караї опинився край галявини, і перед його очима постало дивовижне видовище.
Коло величезного дерева, уклякнувши на одному коліні, Велькер старанно білував великого ягуара. Всі три пари своїх окулярів він зсунув на лоба і так нахилився і обличчям до звіра, що майже торкався його зашмарованим кров'ю носом. Швейцарець не звертав уваги на валування собак, а проте по обидва боки від нього лежали рушниці із зведеними курками. Якби собаки не зчинили такого шуму, він напевне знав би, що сюди під'їхав мисливець, бо мав добрий слух і давно вже почув би ходу його коня. Проте Велькер, заклопотаний білуванням ягуара, нічого не помічав і ні про що не здогадувався.
Навіть здалеку Високий Мисливець бачив, що впольований звір дуже гарний і міг би викликати захват навіть не в такої зажерливої людини, як Велькер. Караї був певен, що коли б не гавкіт, він почув би, як старий щось бурмоче собі під ніс, певне, заздалегідь торгуючись із Джуліусом за шкуру. Велькер так поринув у свої думки, що не помічав дивної поведінки собак. Тим часом навіть не такий хитрий і недовірливий мисливець, як він, звернув би увагу, що з собаками діється щось незвичне: голодні і виснажені довгого гонитвою, собаки не заспокоювались і, замість того, щоб після добре виконаної служби звалитись у траву і спокійно відпочивати або красти у хазяїна шматки м'яса, розлючено кидалися на дерево. Караї не знав повадок Велькерових псів, проте швейцарець мав розуміти їх і знати, чому вони не вмовкають. Але старий, захоплений роботою, пошепки злісно сперечаючись з уявним покупцем, не чув їх.
Картина, яку побачив Високий Мисливець, була неприродна. Коли володар джунглів після довгого полювання на нього гине, навколо, як тільки відгримлять постріли, одразу западає мертва тиша, все живе, нажахане, залазить у схованки, і минає чимало часу, доки ліс знову забринить своїми розмаїтими звуками. А тут стояв такий гам, як на початку полювання.
Караї перевів погляд із захопленого роботою швейцарця на його собак. Вони кидалися на дерево, що височіло позаду старого. Один пес дерся передніми лапами на стовбур, інші стрибали поряд, падали від утоми на землю, але за мить схоплювались знову і хрипко гавкали. Велькер застрелив хижака, мабуть, на цьому дереві, і той упав саме туди, де й лежав зараз. Старому бракувало сили відтягти важку тушу в інше місце, йому важко було без чужої допомоги навіть перевернути її на другий бік. Зрештою Велькер і не прийняв би ні від кого такої допомоги, боячись, щоб не довелося ділитися здобиччю. Вже з того, що обидві рушниці лежали у нього напохваті, видно було, як він навіть тут, у диких хащах, боїться, щоб хто не відібрав у нього впольованої здобичі, готовий боронити її.
Мисливець перебіг поглядом по стовбуру дерева аж до густої крони, але не побачив нічого підозрілого. Та ось листя заворушилося, і якраз над Велькером з'явилася величезна морда самиці ягуара, точніше — її роззявлена паща. Поміж білими іклами майнув угору закручений червоний язик. Мисливцеві навіть здалося, ніби він чує шипіння хижака, хоча насправді цього не можна було почути через лемент собак. Отже, самиця помітила вже його, знала, що має справу з двома ворогами, і хотіла другого перестрашити своїм загрозливим шипінням. Вона скаженіла від ненависті й жаги. Втрата друга кидала її в шал. Звичайно обережний хижак, який дозволяє собакам загнати себе на дерево, сидить там кілька годин, поки гавкіт не роздратує його так, що він, відчайдушно перестрибнувши через собак, які облягли його, рятується втечею (тим більше у фазенді, де довгі роки ніхто не мав права полювати і де ягуари не звикли ні до мисливців, ні до їхніх собак), а ця самиця ягуара була в такому відчаї, що, не зважаючи на собак, готувалася кинутись на ненависну людину. Так робить тільки той ягуар, який уже покуштував людського м'яса, або той, який од відчаю геть позбувся страху.
Велькер був приречений. Самиця причаїлась якраз над ним. Стрибнувши, вона вже самою вагою свого тіла могла б зламати йому хребет.
Караї не міг байдуже спостерігати цю картину. Він ступив за дерево, притиснув до нього гвинтівку, щоб не схибити і, прицілившись, чекав, коли знову з'явиться голова звіра. Цілився уважно — адже вистрілити треба так, щоб умить забити хижака, ще до того, як він упаде на землю.
Коли самиця знову висунула голову і засичала на нього, він вистрілив їй прямо між нижні ікла. Караї інстинктивно, не усвідомивши навіть, для чого він це робить, відскочив за дерево, на яке спирався; в ту ж мить пролунав, другий постріл, і куля від вінчестера просвистіла там, де щойно стояв Високий Мисливець.
Реакція недовірливого і зажерливого швейцарця була просто блискавична! Почувши постріл, Велькер одразу подумав, що це хтось стріляє в нього, щоб відібрати дорогоцінну шкуру. Його мозок спрацював з неймовірною швидкістю.
