У країні ягуарів - Габор Молнар
Після чорної кави розкрив банку з банановим повидлом. На цей час погода несподівано змінилася. Злива раптом ущухла. Повітря важке, тепле, насичене вологою. Казанок міцної чорної кави додав сили. Чорна кава бадьорить людину, допомагає розвіяти нудьгу, тугу.
Як я сказав? Розвіяти тугу? Слова «туга» ще ніколи не вживав у джунглях. Отже, і тут буває туга? Виходить, буває… Особливо туга за батьківщиною. В уяві переді мною, немов алмазне поле, сяє засніжений край, іскряться розмальовані морозом шибки. В цю мить немов відчуваю приємне тепло від грубки у затишній кімнаті.. Може, саме зараз там, в Угорщині, з неба повільно падають мільярди сніжинок, застилаючи усе велетенським білим покривалом. На засніжених стіжках соломи, на кукурудзинні, на кошарах сидять зграї голодного вороння. В степу панує зимова тиша. І тут теж тиша… Але там її порушує каркання ворон, а тут — шум краплин, що спадають з рослин на гниле листя. В Угорщині зима підходить до кінця, а тут починається тропічна зима — сезон дощів. Приємно в цю тропічну ніч згадувати батьківщину.
Вранці, надівши чорний плащ, я з рушницею вирушив у джунглі. В лісі все мокре. Досить доторкнутися до гілки, як за комір стікає вода. Криси капелюха промокли і обвисли. Добре, що хоч плащ не промокає. Вода стікає з плаща по шкіряних гамашах прямо в гумові черевики. З водою туди попадає і лісове сміття, В джунглях темно. Коли натрапляю на сліди колишньої стежки, що веде від одного до другого каучукового дерева, — стає веселіше. Хто і коли вторував цю стежку, невідомо.
Темно-коричневе листя, яким вкрита земля, мокре і напівгниле в цій вічній півтемряві. Шар його не дуже товстий, сантиметрів сім-вісім, а під ним уже починається гумус. Скрізь вода. Вона капає з дерев. Крім звуку крапель, не чути більш нічого, навіть власних кроків. Банка наповнюється все новими и новими відомими й невідомими екземплярами комах. Метеликів ще не зустрічав — видно, в мокрому лісі їм важко літати. Навколо тиша, але я всім єством відчуваю, що джунглі живуть.
Повільно пробираюся вперед по стежці, яка схожа серед зеленої гущавини на ущелину. Мокра жива стіна лісу чіпляється за мене, гойдається наді мною. Часто доводиться з допомогою терка до прорубувати шлях серед ліан. Черевики з сирої гуми, зроблені в джунглях на річці Жатапу, вже дуже благенькі. Ноги пітніють у цьому взутті, до того ж воно ще й пропускає воду. Щоразу, коли набирається повно води й різного сміття, доводиться роззуватись і вивертати черевики. Чорний плащ теж незручний, бо не пропускає випарів тіла. Отже, почуваю себе, як той циган у лазні. По лобі і щоках тече піт. Майка, піддягнута під сорочку, аж прилипає до спини.
Знову линув дощ. Вода стікає по колючій бороді. Голитися не доведеться, мабуть, ще багато днів.
Чомусь згадую Абелардо Карнейро, кучерявого, чорноволосого кабоклу. Люблю я цих кмітливих людей. На жаль, у них дуже мало радощів у житті, тому нерідко вони сваряться за якусь дрібницю. Сварки, як правило, закінчуються ударом ножа або пострілом. Тоді настає кінець гіркому, злиденному животінню одного кабоклу. Та й другому не легше, бо на нього за вбивство чекають тридцять років тюрми.
Абелардо, цей вродливий кабоклу, схожий на Люцифера з церковних картин, убив людину. Мабуть, сподівається, що йому пощастить утекти від правосуддя. Однак життя вигнанця схоже на життя лісових звірів. Різниця тільки в тому, що людині важче, бо вона здатна мислити.
В голові снують різні думки. Я нахиляюсь, розгортаю гілки, перевертаю камені, шукаючи цікавих видів комах. Руки мокрі, рушниця заважає, а коли відкриваю скляну банку з ціанистим калієм, щоб укинути туди комаху, в ніс б'є міцний, задушливий запах. Тому швиденько затикаю банку широкою пробкою. Двадцятиграмова отрута лежить на дні банки, прикрита ватою і товстим промокальним папером. Один грам цієї отрути може вмить знищити людину. Проте ціанистий калій продається тут вільно, як і патрони.
Злива починає вщухати. Стихає шум води над зеленим шатром.
Пробираюся крізь хащі вже понад дві години, а відійшов од хатини й річки не більше як на сто кроків. Банку з комахами ховаю в рюкзак. З рушницею напоготові під лівою пахвою прямую далі. Я лівша. В свій час мої вчителі багато поморочилися зі мною, поки навчили писати правою рукою. Все інше роблю лівою. Навіть стріляти не вмію з правого плеча.
Обережно ступаю. Кожної хвилини можна підстрілити якусь здобич, що ховається за густою завісою ліан. Не завадило б уже поїсти м'яса. Солона в'ялена риба піраруку набридла. А свіжої немає. Коли повернуся до стоянки, навряд чи захочеться рибалити.
Ноги тихо ступають по м'якому мокрому листю. Пролажу між ліанами, які звисають з дерев. Довелось плащ підперезати поясом. На поясі висять піхви, в які вкладено гострий, широкий, шаблеподібний ніж — теркадо. Ножем не користуюсь, щоб не зчиняти шуму і щоб згори не осипались краплі води. Тому доводиться проповзати попід сплетенням ліан, розгортаючи гілля руками або дулом рушниці. Такі фізичні вправи не припиняються ні на мить. Навряд чи хто повірить, що можна отак тренуватись протягом кількох годин! Виходить, можна: пристрасть мисливця долає всі труднощі.
В полудень повітря стало ще важче й задушливіше. Дощ зовсім ущух, низькі хмари розвіялися. Могутнє сонце почало свою щоденну роботу, витягаючи з рослинності і з землі вологу. Я відчуваю це по тому, як стало душно. Сонця не бачу, його промені не проникають у ці хащі.
Обережно пробираюся далі. Вказівний палець лівої руки лежить на спусковій скобі, правою рукою тримаю рушницю за ствол.
Раптом серед сірих зарослей помічаю довжелезну змію з зеленою спинкою, з голівкою, схожою на собачу. Це змія не отруйна, але дуже прудка. Добре було б взяти її живою, та хіба легко піймати плазуна в хащах? Красива, майже чотириметрова змія теж побачила мене ї швидко зникла в гущавині. Я пожалів витрачати на неї патрон.
Угорі заметушилися чорні ревуни. М'ясо цих мавп досить смачне. Але я ще не настільки став кабоклу, щоб їсти його. Помітивши мене, мавпи кинулися врозтіч і зникли в хащах.
Незабаром я добрався до величезного товстого, мабуть, двохсотрічного дерева кастаньї. На
