Галка - Павло Федорович Автомонов

— Розвернемося і тут! — сказав я, аби що відповісти.

— Люди кажуть, що сьогодні наші візьмуть Київ. Оце буде подарунок до Жовтневих свят!

— Повинні взяти Київ…

— А ви, товаришу старший лейтенант, мабуть, з України?

— Так. Але в Києві ніколи не був.

— Зате в Ленінграді побували! — тяжко зітхнув перукар і змовк, думаючи про пережите і, напевне ж, про смерть когось із своїх.

Кілька годин я ходив по осінньому місту, мов сновида. Та ще погода якраз під настрій. Низький туман повис над вулицями. Віддалік будинки нагадували затоплені скелі. Мряка, здавалося, проникала в саму душу, від чого було сумно і безнадійно. Думав про Василя й Оскара. Невідомо, кого до них пришлють третього. Але вже відомо, що другого Галку Вася не зустріне у житті. Ми ж не просто подружилися, а встигли взнати душу один одного. Ця обставина й змусила нас обох назватися по імені, коли цього зажадав Іван Сергійович. Це важливо для роботи у ворожому тилу у групі з трьох осіб. 1 ось наші плани, надії діяти разом й допомагати командирові Оскару тепер залишаться десь позаду: радист Галка уже чужий!

Повернувся я, коли вже давно стемніло. Як і вперше на цій квартирі, кухонний стіл був застелений білою скатертиною, і на ньому у тарілках розставлені страви.

Оскар, Василь і Іван Сергійович уже чекали на мене. Наперебій вони стали вигукувати:

— Київ наш!

— Війська Першого Українського фронту…

— Під командуванням Ватутіна оволоділи столицею України…

— Вітаємо тебе! Залишилося взяти ще п'ять столиць — Мінськ, Вільнюс, Ригу, Таллін і Кишинів… — збуджено говорив лейтенант Василь.

— І, мабуть, десяток столиць інших держав і самий Берлін! — сказав Іван Сергійович. — Тож сьогодні початок. Кінець ще далеко!

Старший лейтенант Оскар та Іван Сергійович пішли в іншу кімнату, до буфета. На кухні залишилися Василь і я.

Губи у Василя скривлені, ніби від болю. Очі налиті слізьми. Так, у сірих Василевих очах, які подовгу можуть не кліпнути, я помітив якусь нерішучість, розгубленість і ще те, що люди називають вірністю. Це означало, що я з ним був справжнім побратимом, хоча в бою, в десанті побувати ще й не довелося.

— Ти що, Васю?

— Сльози самі по собі. Некеровані, як і радіохвилі, бо почують їх і свої, і німці. Мені важко буде без тебе. Мені здається, що ми з тобою ось уже три місяці, як народилися близнюками і не можемо один без одного й у ворожому тилу. Без тебе я там загину..! — ледь чутно мовив Василь.

— Що ти говориш?

— Вірити у такий фінал не хочеться, а передчуття є! Однак ти помовчуй, а то полковник…

— Який полковник?.. Звідки ти знаєш, що Іван Сергійович полковник?

— Микола казав, а той знає більше, ніж ми…

— Нащо мені говорити про те, що в тебе на серці! Когось же пришлють. Звичайно, гарного хлопця!.. Ситуація! Скільки було обговорено, плановано, і все для мене розвалилося, мов хатина під важким танком КВ. Вже не доведеться корчити із себе писаря управи, коли жандармерія зажадає документи, не передати батькові й матері фото Олі з орденом і медаллю. Та що вдієш, Васю…

До кухні зайшли Іван Сергійович і старший лейтенант Оскар, принесли чашки. На плиті тим часом кипів великий чайник і парувала в каструлі каша, що її Оскар заправив тушкованою свининою. Запахло лавровим листом і чорним горошковим перчиком.

Вони сіли, але не як тоді, коли вперше вечеряли у цій хаті. Я між Оскаром і Василем. День 6 листопада був воістину історичний і тому, що це була 26-та річниця пострілу з крейсера «Аврора», і тому, що війська Першого Українського фронту повернули Батьківщині найдавнішу столицю Русі — багатостраждальний Київ. А тут якийсь випадок змінює кермо моєї долі.

Хтось потеленькав у дзвоник. Василь відчинив двері. Увійшов шофер у цивільному одязі й сказав Іванові Сергійовичу:

— Дозвольте?.. Машина вже стоїть на вулиці.

— Хочеш, перекуси? Час ще є. Хай хлопці побудуть разом…

Вже який раз дивувався я оцій зовні суворій, з шрамом на щоці людині. Скільки у полковника батьківського тепла, якого я так мало пізнав, бо батько помер, коли мені було чотирнадцять, та й просто я тоді не помічав цього. Батькове тепло відчуваєш потім, після його смерті, коли виростеш сам. Тепло те, як струм в акумуляторі, віддається довго ще й довго, а може, і все життя, якщо велика сила душі була в батька. Тому кожен порух, кожна фраза Івана Сергійовича, на зразок: «Нехай хлопці побудуть разом», залишається у пам'яті, западає в душу.

— Ви і над тією групою начальник? — запитав я.

— Там інший.

— Угу…

Та ось ми присіли перед дорогою. Я дивився на своє ліжко, дбайливо заправлене Василем, бо так акуратно, як він умів, я не заправляв. Все-таки ота розхристаність, за яку ганяли у запасному полку, відчувалася і на заправленому ліжку. Василь же те робив мені потай, і навіть Іван Сергійович думав, що так заправляю свою постіль я. А може, удавав, що не помітив того чужого старання? Чи вбачав у цьому взаємовиручку на перших сходинках дружби.

На вулиці довго не затримувалися. Обнялися, поплескали один одного по плечу, і я сів у машину. Неймовірно було жаль чомусь Василя. Нащо він говорив про оте передчуття?