Галка - Павло Федорович Автомонов
Від усіх цих думок, від випитого у мене, мабуть, червоніли завжди бліді щоки і жевріли вогники в очах, бо Іван Сергійович поклав мені руку на плече й тихо сказав:
— Приземляйся з яблуні на землю, товаришу старший лейтенант!
— А-а… Звичайно, пора спуститися з яблуні… — мовив я, зітхнувши.
— Не чую пісні! — мовив веселим тоном Іван Сергійович, немов командир роти солдатам, що крокували пліч-о-пліч з ним.
— А хіба можна? — поспитав Оскар.
— А чому ж ні?
— Починай. — Галко, свій «Огонек», — сказав Василь.
І пісня Ісаковського і Вальки Нікітенка залунала.
Цього дня з нами проводив заняття якийсь офіцер. Він розповідав про економіку району, куди збирається летіти група, про обстановку, тамтешні порядки, про систему перепусток, давав характеристики окремим діячам, називаючи їхні прізвища, яких треба побоюватися як запеклих фашистських лакуз.
Подібну інформацію нам давали упродовж усього тижня. Радіоспеціалісти вже не тривожили нас, вважаючи, що ми з Василем готові до самостійної роботи. Невдовзі привезли одежу. Мені дали костюм. Піджак з довгими і покатими плечима. Сидів він на мені, мов на опудалі. Косоворотці я був радий, бо любив носити такі сорочки дома. Галстук не одягав навіть у десятому класі, бо здавалося, що застебнута на всі ґудзики сорочка, та ще вузол краватки, не дають дихати. Тож я і звик ходити розхристаним. У флоті ця звичка не мала практичного значення: шия завжди відкрита. А ось у запасному стрілецькому полку ротний не раз «давав прикурити» за розстебнутий комір гімнастерки.
Костюм шитий таки на Івана Сергійовича, а не на мене. Рукава задовгі, плечі спадисті. Отакий батьківський костюм, хоча й перешитий, носив я у восьмому класі, коли вже тата не було: помер від скороплинних сухот. Грошей на пристойну одежу не було, і я доношував батькове, сяк-так підігнане тіткою Марією, татовою сестрою.
Тітка шила одежу упродовж сорока літ. відколи її ноги переїхало колесом «з воза. Однак майстринею так і не стала. Тітка весь час боялася, щоб не пошити штани, піджак чи сукню надто завуженими, куцими і про всяк випадок шила із запасом, на виріст — і малим, і старим. Всі ходили у просторій одежі, всі тітку підхвалювали, аби не образити безталанного кравця. Ніякий багаторічний досвід не зміг з тітки зробити справжнього майстра. 1 все від боязні, що пошите буде вузьке, мулятиме і що з малого більшого не зробиш.
Приміряючи костюм, я згадав свою тітку, талант якої був у тому, що вміла вона захоплююче оповідати різні історії, що траплялися у селі. Її слухали жінки, котрі завжди збиралися у нашу хату, пороззявлявши роти. Коли тітка переповідала принесене кимось, то її великі карі очі світилися та й уся вона, сива і натхненна, була в ці хвилини ніби провидницею, що знала все.
Підготували мені німецький паспорт з печатками і з відбитком великого пальця. Був я сфотографований шістнадцятирічного хлопця. Мені не важко було скоротити вік на п'ять років, якби не той якірець, емблема рідного Балтійського флоту.
Вечорами ми обговорювали ситуації, що могли трапитися у тилу фашистів, сперечалися, шукали надійніші рішення. У більшості дискусій я і Василь були однодумцями. А це означало, що повинні дбати не лише про радіозв'язок, а й про агентуру, бо нам доведеться виходити на зв'язок з людьми, без них же буде обмаль інформації про ворога.
Ми зовсім не применшували роль командира. Оскар був старшим від нас, знав добре мову ворожої армії. Та в час обговорення гострих ситуацій іноді висловлював сумнів: «А якщо у нас це не вийде?» Василь же. поспішав відповісти: «Треба зробити все, щоб вийшло».
Можливо, обережність резидента якраз і знадобиться у ситуаціях, у які потрапимо по той бік фронту. «Сім разів відміряй, а раз відріж». Однак оті «сім разів» не виключать рішучості, коли треба добути розвідувальні відомості.
Інколи ми ходили до кінотеатру «Спартак», що на вулиці Салтикова-Щедріна, по двоє й поодинці. Іван Сергійович не радив у людних місцях бувати утрьох. До того ж обличчя Оскара якесь запам'ятке, худощаве, з глибокими зморшками, а волосся із золотавим відливом, біляве.
Шостого листопада Іван Сергійович прибув до нас надто збуджений.
— Пробач… — звернувся до мене. — Але ти вже не наш. Далі бути на занятті тобі не цікаво. Ходи, погуляй по місту.
— Як не ваш? — не знайшов я інших слів, бо був здивований до краю.
— Тебе переводимо в іншу групу. Там щось з радистом. Повернешся під вечір.
Оскар, Василь і я здивованими очима зирили на свого начальника, погано розуміючи, як таке може статися після того, як усе вже підготовлене до відрядження у ворожий тил.
— Таке розпорядження начальника розвідвідділу фронту генерала… — сказав для певності Іван Сергійович.
Знічев'я побрів я у перукарню. Сів у вільне крісло. Перукар перемовлявся зі своїм напарником, старим, зігнутим чоловіком. Обидва прагнули до розмови з клієнтами. Та мені було не до балачок. Я бачив віддзеркалене своє обличчя і очі, що зараз були сумними. «Куди мене відряджають? Що там за група? Мала чи велика? Куди доведеться летіти?..»
Бачачи моє обличчя заклопотаним, перукар сказав співчутливо:
— Все обійдеться. Повірте мені. Ви танкіст? — затримав він погляд на емблемі.
— Після госпіталю дали трохи перепочити…
— Само собою. А тепер
