Галка - Павло Федорович Автомонов
Кудрявий посміхнувся. Моя відповідь йому сподобалася. А мені імпонувала його мова. Якби не «браття-кролики», фрази б його були чіткими, без зайвини. Мабуть, з ним легко писати радіограми. Це теж матиме значення, бо зайві слова — то додаткові хвилини роботи на передачу.
Кудрявий поклав руку на моє плече і сказав:
— Називай на «ти». Нас семеро братів-кроликів, одна у нас доля. Одне завдання. У багатьох випадках кожен сам собі командир і боєць. Нікотрий за іншого з нас робити не стане…
— А часом не знаєш адреси, де зараз твої люди? — про наболіле запитав майор у Кудрявого.
— Ми не криємося. Кожен знає, куди хто пішов…
Кудрявий ще щось хотів сказати, але до кімнати ввалилося троє лейтенантів, збуджено перемовляючись. Побачивши майора, всі увібрали голови в плечі і, позираючи один на одного, привіталися.
— Що, з'явилися щедрувальники в ніч перед різдвом! — Зауважив Андрій Савич, тримаючи розгорнену книгу.
Лейтенанти стояли ні в сих ні в тих, бо свого майора не чекали побачити опівночі.
— Знайомтеся з радистом. Галка, — показав рукою в мене майор Савич і нетерпляче звернувся до лейтенантів: — Коли діждуся останнього?
— Останніх буде двоє, — вийшов наперед трохи сутулий і огрядний лейтенант, років під тридцять. — Короп! — назвав себе, і його настовбурчені брови ворухнулися.
Короп був урівноважений, як і личить колишньому лісникові та й жонатому чоловікові, у якого є навіть донька. Про це сказав Кудрявий, знайомлячи Коропа зі мною.
Інші два були — Сокіл і Орел. У Сокола з Псковщини анічогісінько соколиного на конопатому обличчі. Біляве волосся прилизане набік, а ясні очі добрі й віддані.
Орел — хлопець з гордо піднятою головою і звихреною світло-русою чуприною. Жодної зморшки. Ніс трішечки кирпатий, очі лукаві, трохи примружені, голубі. У хлопців з такими очима завжди закохуються дівчата. Під гімнастеркою випиналися м’язи. Орел по матері естонець, по батькові росіянин.
Знайомство з псковичем Соколом і естонцем Орлом, сусідами по недавньому державному кордону, наштовхнуло мене на думку, що ця група готується до вильоту або ж в Естонію, або ж на Псковщину.
Не забарився появитися і шостий, чорнявий і рум'янощокий лейтенант.
— Петро! — назвав він себе по імені, подаючи мені руку, і додав: — Лейтенант. Заступник командира групи. Андрію Савичу! З того боку, на Невському, стоїть ваша машина…
— Ти, Петре, впевнений, що то моя? — здивувався майор.
— А хто іще може їздити у таку пізню пору, як не люди з нашого відділу? — відповів лейтенант.
— Звичайно, хто ще може ходити до таких пір, як не хлопці з нашого відділу? — сказав майор критичним голосом. — Розберетеся самі, хто мав чергувати цього вечора. Бувайте, браття-кролики і браття-архангели!..
— Ну і потрапив я у «братство»! — не стримався я.
Майор потиснув мені руку, кивнув Кудрявому і зачинив за собою двері.
Хлопці мовчали, дивлячись собі під ноги.
— Краще б він вилаяв нас або посадив мене на три доби, — нарешті заговорив заступник командира групи.
— Скучив за «пирогом з таком»? — насмішливо поспитав Короп.
— Ти мав чергувати? — запитав я у Петра.
— Ні. Однак я не терплю майорового мовчазного розпікання, — відповів Петро.
— Розтане наш майор, як лід на Чудському озері під весняним сонцем! — розсудив Орел.
— Однак все-таки соромно! — озвався Петро.
Незабаром світло погасло у всіх кімнатах.
— Жаль було покидати хлопців тої групи? — нарешті запитав Кудрявий про недавнє минуле.
— Тепер ви моя група. Майор казав, що ти, командире, закінчив учительський інститут.
— Так. Воюю із сорок першого, командував ротою. На Невській Дубрівці так різонуло по ребрах, що півроку відлежувався. А з офіцерського резерву пішов у розвідку до цього майора-білоруса, — неголосно розповідав Кудрявий. — Яке враження справив майор на тебе?
— Приємна людина.
— Про яку шістнадцятилітню ви розмовляли?
— Він говорив про свою доньку.
— А нам нічого не казав.
— Ще майор знає ім'я твоєї дівчини…
— Нехай знає. Я познайомився із Зоєю в госпіталі… Коли встиг стати офіцером? — раптом поцікавився командир.
— На курсах був, — сказав я неправду, намагаючись бути впевненим. — А ти вже капітан…
Кудрявий помовчав, і я подумав, що, напевне, він тільки лейтенант і «добавили» йому дві зірочки авансом, заради дисципліни й порядку в розвідгрупі, у якій майже всі офіцери.
— А в тебе була дівчина? — запитав Кудрявий. — Перша любов?
— Якщо то любов, то перша…
— Вірно підмічено: «Якщо це любов…» Бо ж не так і легко відповісти, що ж то є — ота любов…
Крізь відхилені двері мені видно сьомого бійця розвідгрупи. Старший лейтенант Іван стояв під люстрою, що кидала на нього світло двох електроламп, і дивився у затулене синім папером вікно. Припухлі губи застигли в усмішці, пальці мацали кінчик райдужного шарфа.
— Подарунок від Джульєтти? — неголосно зауважив командир, на якого теж падало пасмо світла з сусідньої кімнати.
— Ти не спиш, Сергію? — відповів запитанням старший лейтенант і завітав до командирової кімнати. — Що, шарф сподобався? Катя подарувала. Катя з вулиці Войнова, — уточнив він.
— А ти говорив, що йдеш до Ніни?
— Облиш свої «підначки»! — відповів Іван і, побачивши мене, увімкнув світло