Галка - Павло Федорович Автомонов

— Це ж говорять і викладачі, — ствердив Василь. — Та де ти візьмеш висоту на цьому березі?..

— Онде! — махнув рукою Микола. — Хоч не висота, та все-таки горбик…

Ми відстукали своєму кореспондентові, щоб він зачекав ще кілька хвилин, і перенесли рацію на горбик. Звідти нас чули на три з плюсом бали. Сумніву не було: потужність сигналів «Севера» залежала від висоти і довжини антени, а висоту збільшує навіть горбик. Однак три бали з п'яти можливих — це мало. За такої чутливості великі радіограми прийматимуться довго. Свого ж інструктора ми чули на четвірку. І це закономірно, бо у нього рація потужніша, ніж «Север». Та все ж приймати тексти інструкторові можна. До того ж він у теплій радіорубці. З труднощами ми передали кожен свою радіограму. І прийняли теж. Останнім приймав я, коли вже стемніло.

Поверталися у місто стомлені, промоклі. Вода потрапила і за халяви, і тепер пальці в онучах ворушилися, сковзаючись по слизькій підошві. Можна б розвести багаття і висушитися. Однак час був пізній. Та й у прифронтовій смузі, виявляючи пильність, можуть прискіпатися червоноармійці. Про це нас попереджали і найбільше нагадував Микола, кваплячи на поїзд, щоб не довелося на станції кукурікати до ранку.

Ми сиділи у вагоні з робітниками, що поверталися з лісорозробок у свій виселок. Більшість з них — дівчата, жінки. Розмовляли вони про кінофільм «Два бійці».

Якась дівчина затягла пісню «Огонек». Пригадалось, як у лютому прийшов до штабу дивізіону забрати акумулятори до рації із зарядної станції. Завітав до телефоніста-земляка Валентина Нікітенка. Нікітенко мав вільний од вахти час і цигикав на баяні. Побачивши мене, припинив свої варіації і сказав, показавши на газету «Правда», що лежала на столику..

— Оцей «Огонек» Ісаковського хочу покласти на музику.

Я взяв газету і став читати, а Валентин нахилив голову набік, як це роблять гармоністи, і затупав правою ногою, відлічуючи басові такти.

— «На позицию де-ву-шка-а-а провожала бойца…» Ні. Не так… — заперечив сам собі.

Кілька разів починав знову перші рядки пісні. Карі очі композитора світилися, обличчя було натхненним. Я не знав, не вірив, що Валентин підбере, знайде, створить мелодію до «Огонька». Десь за п'ятою спробою вже проглядалися музичні такти. Читаючи текст, я підспівував. Ще якісь миттєвості творчих пошуків — і ми заспівали:

Так. Це була вже пісня. Її почули телефоністи, радисти, весь взвод управління у сусідніх кубриках. За якісь хвилини «Огонек» співали вже хором. Щира, як удар власного серця, пісня випорхнула з казарми на кронштадтську вулицю.

Від того морозяного лютневого дня минуло дев'ять місяців. Тепер я чув пісню у вагоні робочого поїзда. Нікітенко, звичайно, створюючи мелодію, не думав, що пісня ця матиме крила. Валька тоді жив одним: вкладав у свою мелодію пережите на війні, з її першого дня, мабуть же, думав і про тяжкі місяці блокади, про вбитих і покалічених товаришів, про свою кохану, котра залишилася в Харкові. «Де його Дівчина тепер, де моя?..»

Щоправда, московське радіо вже не раз передавало пісню «Огонек» відомого композитора Матвія Блантера.

Однак «Огонек» Вальки Нікітенка все-таки ближчий до серця. Про це свідчить ота щирість, з якою тут, у вагоні, співали дівчата.

Та ось дівчата вийшли на полустанку, біля якого стояли довгі приземисті бараки, у яких вони жили. Мені стало ніби холодно. Це тому, що ноги були мокрі.

— А знаєте, друзі мої лейтенанти! — порушив я мовчанку, коли поїзд рушив. — Автор музики до «Огонька» мій побратим по військовій службі в Балтфлоті…

— Не вигадуй! — посміхнувся іронічно Микола.

— Пісня ця народилася у нашому артдивізіоні, і хлопці з моєї батареї першими її співали на огляді художньої самодіяльності в день 25-річчя РСЧА. Так конферанс'є й оголосив: — «Музика старшого червонофлотця Валентина Нікітенка!»

— Не здивуюся, коли скажеш, що ти і був отим першим виконавцем? — з недовір'ям посміхнувся Микола.

— Вгадав. Я був серед перших виконавців.

— Чому ж тут мовчав як риба? — запитав лейтенант Василь.

— Я подумки співав і думав про своє.

— А-а-а…

Більше я не втручався у розмову між Василем і Миколою. Вони і далі сперечалися, чи може автором музики бути рядовий солдат, котрий не вчився у консерваторії. Василь казав: «Так». Микола: «Ні». В тому «ні», як і завжди, була самовпевненість москвича, за що його трохи недолюблював, як здавалося мені, лейтенант Василь. А може, й не здавалося, а так і було. Дивного у цім нічого нема, бо ж люди ми, хоча й однакові, як солдати одної армії, зате різні за вдачею й поглядами на людей, часом і на життя.

Однак я не помилився у тому, що Василь про Миколу іншої думки, ніж про мене. Це вже стало відомо незабаром. Обідали ми не разом. Миколу затримав Іван Сергійович.

— Спізнився, — вибачився Микола. — З Москви лист.

— Як дома? — поспитав Василь.

— Порядок. До тебе