Віннету І - Карл Фрідріх Май

— Нехай воїни апачів послухають мене і замовкнуть! — наказав я їм. — Крики не допоможуть. Ми повинні їхати шукати убивцю.

— Поїхали! Поїхали! — закричали вони і кинулися до своїх коней.

— Спокійно! — знову наказав я. — Мої червоношкірі брати ще не знають, щó їм слід робити. Я скажу їм усе.

І вони обступили мене зусібіч, штовхаючись, — так, що мені доводилося бути обережним, аби не впасти. Якби Сантер був тоді там, то його моментально затоптали б. Гоукенс, Стоун і Паркер тихо стояли один біля одного. Новина приголомшила їх. Вони підійшли до мене, і Сем промовив:

— Я почуваюся так, ніби мене вдарили по голові, і не можу отямитися. Це страшно і жахливо! Чудова, люба, прекрасна червоношкіра міс! Вона завжди була така добра до нас, і ось її вбили! Знаєте, сер, у мене таке відчуття…

— Зараз не час, любий Семе! — перервав я його. — Ми повинні наздогнати убивцю. Розмови нічого не дадуть.

— Гаразд! Я згоден. Але чи знаєте ви, куди він подався?

— Ще не знаю.

— Так я й думав. Ви не бачили його слідів. А як ми їх знайдемо? Це неможливо або дуже складно.

— Ні, не складно.

— Ви так вважаєте? Гм! Хочете сказати, що ми повинні піднятися вгору, до долини, звідки він утік? Це будуть тривалі пошуки.

— Ні, ми не підемо в долину.

— Ні? Тоді мені цікаво, що ви запропонуєте. Іноді і ґрінгорн може мати непогані ідеї…

— Дайте мені спокій зі своїм ґрінгорном! Мені зараз не до того, щоби вислуховувати таке. Моє серце стікає кров’ю. Тому тримайте свої жарти при собі!

— Жарти? Гей! Хто там вважає, що я не сприймаю ситуацію серйозно, тому я дам такого стусана вбік, що він долетить до самої Каліфорнії! Я тільки не можу збагнути, як ви збираєтеся шукати Сантера, якщо ми не рушимо навздогін із того місця, з якого пропадає його слід.

— Тоді, як ви й казали, нам доведеться довго шукати. А коли ми знайдемо слід, то нам доведеться йти ним через гори, долину і густий ліс, а це буде дуже довго. Тому я й хочу почати по-іншому. Коли я дивлюся на гори уважніше, то можу сказати, що вони стоять по одній, а не групами.

— Це правда. Я трохи тут орієнтуюся. З обох боків гори є рівнини. Ці гори не вишиковуються у пасмо, а стоять поодинці посеред прерії.

— Прерія? Отже, там є трава?

— Так, довкола кожної гори. Як і тут.

— Ось на це я і сподіваюся. Сантер може підійматися на гору або спускатися донизу, як собі хоче. Це нас не обходить. Але щойно він спуститься з гори, він опиниться у прерії, і мусить залишити слід у траві.

— Так воно і є, любий пане!

— Тепер слухайте далі! Ми розділимося на дві групи і об’їдемо кожну з гір, ми, четверо білих, з правого боку, а десятеро апачів, яких мені дав Віннету, — з лівого. Потім ми зустрінемося й будемо знати, чи хтось натрапив на слід. Я переконаний, що слід таки знайдеться, і тоді ми підемо ним.

Сем подивився на мене збоку, і на його обличчі був написаний неабиякий подив.

— Це ж треба! І як я сам до цього не додумався! Це ж найпростіше і найпевнíше, що тільки можна зробити. Це ж кожній дитині ясно, качка б мене копнула!

— То ви згодні, Семе?

— Цілковито, цілковито, сер! Швиденько беріть десятеро червоношкірих!

— Я виберу тих, хто найкраще їздить верхи. Не відомо, скільки часу нам доведеться гнатися за Сантером. Тому ми запасемося харчами. Якщо ви орієнтуєтеся на місцевості, то підкажіть, будь ласка, скільки часу потрібно, щоби звідси дістатися до протилежного боку гори?

— Навіть якщо ми будемо дуже поспішати, то дві години точно.

— Тоді не барімося.

Я вибрав десяток апачів, які втішилися з мого вибору, бо їм більше подобалося шукати вбивцю, ніж співати похоронних пісень біля мертвих тіл. Решті двадцятьом я докладно пояснив шлях, яким слід було йти до Віннету. І вони вирушили.

Через якийсь час мої десятеро апачів вирушили ліворуч в обхід гори: вони рухалися на захід, а ми, — навпаки, на схід. Коли ми вчотирьох уже сиділи в сідлах, я вирішив спершу поїхати до табору Сантера, де знайшов сліди коня, на якому я їхав у гори. Я вибрав собі один, який особливо глибоко врізався у землю, і намалював собі цей відбиток на папері, намагаючись якомога детальніше передати всі дрібниці. Сем Гоукенс тільки похитав головою і засміявся:

— Це одне з умінь, необхідних землемірові, — копіювати сліди кінських копит?