Віннету І - Карл Фрідріх Май
Ми саме їхали через порослу поодинокими деревами ділянку на лівому березі річки. Коли ж я раніше, ніж решта групи, доїхав до останнього дерева, то побачив, що слід повертає праворуч і заходить у річку, а далі веде позбавленим води руслом. На мить я зупинився, щоби повідомити своїх супутників про це, але, придивившись уважніше до сліду, зауважив дещо, що змусило мене миттю заховатися у лісі.
Якщо пройти пішки уздовж цього русла приблизно п’ятсот кроків, то можна знову потрапити у лісок, але цього разу на правому березі річки. А перед цим ліском поставили табір індіанці. Я помітив убиті в землю кілки, на яких висіло м’ясо. Якби я просунувся далі ще хоч на кілька кроків, індіанці побачили б мене. Тож я зійшов з коня і показав своїм людям це місце.
— Це кайова, — сказав один із апачів.
— Так, кайова, — погодився Сем. — Мабуть, чорт дуже любить цього Сантера, якщо дозволяє йому в останню мить таки знайти допомогу. Я вже було простягнув за ним усі десять пальців. Але він таки втік від нас.
— Але це не дуже чисельна група кайова, — зауважив я.
— Гм. Ми бачимо тільки тих, хто стоїть перед лісом. А за деревами точно є ще інші. Вони були на полюванні і тепер сушать м’ясо.
— Що робити, Семе? Повертатися і заховатися?
— Нізащо! Залишаймося тут.
— Але це небезпечно!
— Зовсім ні.
— Хтось із червоношкірих може прийти сюди!
— Вони про це й не подумають. По-перше, вони там, на тому березі, а по-друге, незабаром стане темно. І вони вже не будуть відходити далеко від свого табору.
— Але обережність ніколи не завадить!
— А страх не завадить залишатися ґрінгорном! Я ж кажу вам, що ми в такій самій безпеці від цих кайова, як були б у Нью-Йорку. Вони нізащо не підуть сюди, але зате ми можемо піти до них. Я мушу добути цього Сантера, навіть якщо мені доведеться витягати його з-під тисячі кайова!
— Ви сьогодні сáме такий, яким не любите бачити мене, Семе, ви — необережний!
— Що? Чому? Чому необережний? Сем Гоукенс необережний? Ви насмішили мене! Такого мені ще ніхто не казав. Сер, ви ж зазвичай нічого не боїтеся і кидаєтеся з ножем навіть на ґрізлі. Чому ви нині такий боягуз?
— Це не боягузтво, а обачність. Ми надто близько від ворогів.
— Надто близько? Не смішіть мене! Я навіть думаю, що ми можемо підійти ближче. Тільки зачекайте, аж стемніє!
Він був нині не таким, як завжди. Смерть «чудової, любої, прекрасної міс» так обурила його, що він рвався до помсти. Апачі погодилися з ним. Стоун і Паркер також були на боці Сема, тож я нічого не міг вдіяти. Ми прив’язали своїх коней і сіли на землю чекати сутінків.
Мушу визнати, що кайова й справді поводилися так, ніби почувалися у повній безпеці. Вони їздили й ходили по відкритій місцевості, навіть не озираючись довкола, голосно гукали щось одне до одного, тобто поводилися так, ніби були у своєму надійному й захищеному індіанському селищі.
— Ви бачите, наскільки вони безпечні? — спитав мене Сем. — Сьогодні вони ні про що погане не думають.
— Я дуже хочу, щоби ви не помилилися!
— Сем Гоукенс ніколи не помиляється!
— Хотів би я в це вірити, але, на жаль, можу довести вам супротивне. У мене є передчуття, що вони лише прикидаються.
— Передчуття! — пробурмотів Сем. — Це в старих бабів бувають передчуття, і більше ні в кого. Запам’ятайте це собі, сер! Навіщо червоношкірим прикидатися?
— Аби заманити нас у пастку, — пояснив я.
— У цьому немає потреби, бо ми й без пастки прийдемо.
— Ви ж розумієте, що Сантер уже в них? — запитав я.
— Так! Коли він прийшов сюди, то побачив їх і кинувся на той берег!
— І ви усвідомлюєте, що він уже розповів їм усе. Вони вже знають, щó трапилося і чому він шукає в них прихистку?
Люсіл із племені дакота. Мінесота, 1907 рік. Фото Едварда Киртіса. Бібліотека Конгресу США.
— Ясна річ! Які ж можуть бути сумніви?
— Тоді він мав розповісти їм і про те,
