Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко
«Галочка» дала протяжний свисток і вскочила в другий тунель, такий же чорний, задимлений, чадний, як і перший. По серйозному, суворому обличчю Олекси Сокача Андрій зрозумів, що наближається найвідповідальніше місце дороги. Він з посиленою увагою вдивлявся в тунель.
— Перевал? — &питав практикант.
Сокач мовчки кивнув і обережно пересунув регулятор на малий клапан. Поїзд помітно скоротився, але ходу не зменшив: вимірювач швидкості показував ті ж самі тридцять кілометрів. Сокач, не відриваючи руки від підойми, очікуюче дивився у задимлене вікно. Колеса веселіше застукотіли об голівки рейок.
Світлий стовпчик води в зеленуватому рифленому склі помітно знижувався. Перевал!..
Вимірювач швидкості показував уже сорок. Сокач повернув кран машиніста, плавно збив швидкість до тридцяти.
— Ну, тепер, коли всі труднощі залишилися позаду, можна і закусити чим бог послав. — Іванчук вийняв з-під сидіння залізну скриньку і, сівши прямо на вугільному лотку, почав вечеряти. Його приклад наслідував і Микола Довбня. Лисак дивився, як помічник і кочегар апетитно уминали білі пироги, запиваючи їх молоком: йому самому не хотілося ні їсти, ні пити.
З грізним залізним гуркотом, стрясаючи гори, оповита хмарами і димом, розбризкуючи з-під гальмових колодок іскри, вирвалася «Галочка» з другого тунелю і понеслася по вузькому карнизу, вздовж прямовисної, засипаної снігом гори.
Промайнув вогник семафора, поїзд зупинився біля пристанційного стовпа з привареним до нього залізним щитом. По білому полю — великі чорні літери: «Увага! Перезарядка гальм!»
Олекса нахилився до радіоапарата:
— Говорить тринадцята! Перевал перемахнули благополучно. — Він подивився на годинник. — Поки що зекономили дев'яносто хвилин.
— Спасибі, товаришу Сокач. Завдяки вашому рейсу я пропустила в гори зверх графіка два поїзди. Яка у вас на Верховині погода? — спитала Королевич.
— Сніг, мороз.
— А в нас зовсім весна, — сказала вона і, судячи по голосу, посміхнулася. — Ще раз спасибі!
Сокач висунувся у вікно, жадібно, відкритим ротом хапаючи свіже повітря:
— Верховина!..
Зацікавлений схвильованим голосом машиніста, Лисак підійшов до вікна, глянув ліворуч, потім праворуч і мовчки повернувся на своє місце. Нічого він знов не побачив такого, чим можна було б захоплюватись.
Андрій народився тут же, в Карпатах, виріс серед цих гір, але не відчував ніякої любові до рідного краю. Він навіть не знав як слід його географії, його особливостей. Він знав, що Рахів знаходиться на гуцульській Верховині, що в Ясинях виробляються чудові кустарні вироби, що в Сваляві багато мінеральних джерел, що Берегове знамените великими виноградниками і добрим вином, що в Хусті дешеві яблука. Вище подібних інтересів він не підіймався. В нього ніколи не виникало бажання подивитися з гори Говерли на схід сонця, побувати в заповідному Оленячому урочищі чи на полонинах, коли там починається «веснування».
Сокач узяв ключа, спустився вниз, на скрипучий, білий від снігу мох. Усе навколо біле: близькі шатра гір, ліси, величезні валуни, телеграфні проводи, стрілки, хобот водорозбірного крана, шпали, рейки, дахи будинків. По-нічному виглядали тільки чорні ручаї, що бігли тепер услід за поїздом, а не назустріч йому, як до тунелей.
Так тихо на пустинних коліях, що чути глухий говір гірських потоків.
Гарна була ранкова рівнина, оповита непроглядним туманом. Очей не можна було відірвати від голих букових лісів, від землі, посипаної торішнім листям, від стрімких зигзагів Кам'яниці, від хмар, що клубочилися під колесами поїзда, від гірського весняного сонця. Але ще красивіша оця нічна Верховина, закутана в пухнастий сніг, скута морозом і піднесена до самого неба, до яскравих великих зірок. Як схоже все це на те, чим сповнена душа Олекси!
— Ого-го-го!
Олекса стояв на обочині залізниці, на чималій відстані від паровоза, широко розкинувши руки і гогочучи на всю силу легенів. Вушанка збита на потилицю, білявий чуб присипаний снігом.
— Що таке, Олексо? Що трапилось? — підбігаючи до друга, стривожено спитав Василь Гойда.
Сокач відповів словами пісні:
— Верховино, світку ти наш!..
Гайда зрозумів Сокача:
— Еге, світло таке, що осліпнути можна.
Василь став поруч з Олексою, милуючись Карпатами. Друзі довго мовчали. Потім Гойда спитав:
— Ну, як твій практикант? Нічого не фотографує, не записує?
— Начебто ні, а там хто ж його знає. Перевіримо.
Гойда кивнув головою.
Глава двадцята
Поки Андрій Лисак підіймався на Верховину, в його домівці на Залізничній ішли великі приготування. Чорна Марія варила, пекла, смажила, а Марта Стефанівна закуповувала в «Гастрономі» горілку, пиво, копчення, сири, цукерки. Питва і їжі припасалося з таким розрахунком, щоб вистачило не лише на своїх домашніх, але й на всю бригаду комсомольського паровоза. В цей день Марта Стефанівна, з головою зайнята клопотами на кухні і в продуктових магазинах, не торкалася до сантиметра і машини і не приймала нікого з своїх замовниць, але все-таки для однієї замовниці, хоч та і не користувалася особливою симпатією кравчихи, їй довелося зробити виняток. Це була знаменита виноградарка з колгоспу «Зоря над Тисою» Герой Соціалістичної Праці Терезія Симак.
— Дамо і цій поворіт від воріт? — спитала Марія, побачивши через кухонне вікно Терезію, яка входила у хвіртку.
— Е ні, запрошуй! Та привітніше! — Марта Стефанівна зняла фартух куховарки, швидко причепурилася і пішла назустріч Терезії.
Марія здивовано подивилася на хазяйку, не розуміючи, чим пояснити її інтерес до цієї скромної замовниці.
Марта Стефанівна недарма зраділа появі Терезії Симак. Якби дівчина сьогодні не прийшла до неї,
