Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко

День хилився до вечора. Сонце, яке зранку щезало то в непроглядному тумані, то в дощових хмарах, то в снігопаді, раптом показалось над голим плоскогір'ям — неправдоподібно велике, кругле, червоне, ніби заграва пожежі, сонце гірських хребтів. І в його сяйві одразу змінилися по-зимовому засніжені Карпати. Тепер добре було видно наполегливу, гарячу роботу весни. Виявляється, не всю землю Верховини тримав сніг у своєму полоні: в багатьох місцях вона чорніла, там і сям, на південних схилах, зеленіли поляни. Лише північний бік гір, їх спини, одягнений в зимову шубу.

І не снігові кучугури, виявляється, біліли на берегах Кам'яниці, а ряди розісланого полотна. Кудлаті ялини давали притулок не лише темряві, а й зеленому світлу. І сніговий покрив зовсім не зимовий, а з'їдений весняними струмками, ніздрюватий, схожий на медові стільники, обласканий травневим теплом.

— Увага, тринадцята! — пролунав у радіоприймачі голос диспетчера, такий же веселий, зігрітий сонцем, як усе навколо. — Даю «зелену вулицю»..

Поїзд пішов по вузькому кам'яному карнизу, вирубленому на схилі гір. На шляху «Галочки» часто з'являлися прірви, глибока ущелина з Кам'яницею на дні, сухий яр, промитий весняними потоками гірських вод, — і скрізь зведені мости. Їх було чимало: іноді по три на кілометр шляху. Залізобетонні бики несли на собі голубуваті сталеві ферми, на яких вміщалося одноразово по двадцять вагонів. Глибоко внизу, на дні прірв і ущелин, лежали гори колод — залишки зруйнованих мостів часів війни та іржаві масивні ребра конструкцій, підірваних фашистськими дивізіями: «едельвейсами», «кенігсбергами», «шварцерадлерами». Гусеничні трактори, попихкуючи синім димком, розтягували сталевий мотлох. Автомобільні крани вантажили багатотонні уламки на великі платформи. Андрій Лисак, не відриваючись, дивився у вікно і записував.

Не зменшуючи швидкості, «Галочка» пронеслася повз дві станції, проскочила один міст, потім другий, третій… По краях мостів стояли великі пожежні бочки. Вода в них навіть не колихнулася під час того, як колеса важковагового поїзда перераховували стики рейок.

— Робота наших відбудовників, — з гордістю промовив Сокач, обертаючись до Лисака. — Італійці дванадцять років будували закарпатські, на курячих ніжках, мости, а наші за два роки впоралися. Іноземці ахкають, дивлячись на наші місточки. Бачиш, на повній швидкості проносимося по них з спокійною душею. А як тут їздили раніше австрійці, угорці, поляки, чехи, німці? Повзком. Крадучись. І тільки вдень. Один поїзд вранці. Один опівдні. Один в обід. Парочка після обіду. І все. Вночі, кажуть, рух у Карпатах завмирав. Не залізниця була, кажуть, а в'ючна стежина. Рейки слабенькі, баласт спрацьований. На кожному кілометрі попередження: обережно, малий хід, небезпечно! Іде бувало машиніст, а сам все назад озирається: чи не зійшли з рейок вагони? А мости ходором ходять під паровозом, стогнуть, риплять, от-от розсиплються. В'їдеш на один кінець моста, а на другому вода з пожежних бочок вихлюпується. От тобі і західна техніка.

Олекса засміявся і смачно сплюнув у вугільний лоток.

Проїхали ще один залізобетонний міст, збудований над глибокою ущелиною. На. його дні, серед снігових заметів, парував чорний струмочок.

— Прощайтеся з Кам'яницею, — сказав Сокач, — побачимо її тільки на зворотному шляху.

Лисак обережно подивився вниз.

Виїхали на гірське плато. Жодної хмаринки на синьому куполі неба, його безмежний простір підкреслювався самотнім молодим місяцем, перевернутим догори колючими ріжками. Так свіжо, чисто, біло навкруги, що. навіть дихання паровозів, які проходили тут, залишало на землі свої сліди: вздовж залізниці на снігових кучугурах чорнів тонкий наліт сажі і незгорілих шматочків вугілля.

З ущелин і прірв, з ялинового царства виповзали сутінки. Вони швидко піднімалися по схилах гір, наростаючи з кожною хвилиною. Вітер знову поніс снігову крупу, і крізь одноманітне гуркотіння поїзда стало чути говір гірського лісу.

— От і «Північний полюс», — сказав Сокач.

— Де? — стрепенувся Лисак, вдивляючись у сутінки!. Мимо пропливали чорні телеграфні стовпи, обвішані білими голубами ізоляторів. — Нічого не бачу.

— Вперед дивись. Бачиш вогнище? Далеко, там, на горі.

— Ну?

— Це вхід у перший тунель. Над ним і знаходиться Ніч-гора, наш «Північний полюс».

— За що ж її так охрестили?

— За те, що на ній навіть літом холодно. Вона перша восени одягає білу шапку і остання весною знімає.

Сокач відкрив вентиль динамо — спалахнули лампочки, прикриті з трьох боків загнутими козирками: все своє світло вони спрямовували на прилади, залишаючи будку машиніста в темряві. Зате залізниця освітилася яскравим світлом: передні фари посилали свої промені далеко вперед, відганяючи непроглядну гірську пітьму.

Над трубою «Галочки» вирував, відбиваючись у низькому хмарному небі, іскристий стовп диму. Невелика лампочка, підвішена під площадкою, над ведучою віссю паровоза, лезом свого проміння обрізувала кінці шпал і самий край прірви.

Вогнище над Ніч-горою різко перемістилося праворуч. Потім ще праворуч і нарешті зникло. З'явилося воно ще яскравішим, ніж раніше, вже ліворуч, у голові поїзда, що замкнув петлю.

Промайнули на кривій габаритні ворота — сторожовий пост тунелю.

«Галочка» протяжно засвистіла і пішла прямо на вогнище. Десь у горах, ліворуч і праворуч, зверху і знизу відгукнулися десятки, сотні паровозів.

Втягуючи за собою важкі пульмани і холодні потоки повітря, «Галочка» вскочила під закоптіле склепіння тунелю, по якому сльозилася волога. Гірська луна обірвалася, глухо застукотіли колеса. Дим і вогненні іскри ударялися в кам'яну стелю, падали на скелясту землю, клубочилися під колесами. Чадна жара хлинула в усі щілини паровоза. Попелясто-сива темрява поглинула промені прожектора і фар.

Кочегар Іванчук нахилився до практиканта, крикнув йому на вухо:

— Стеж за водомірним склом! По рівневі води ми засікаємо перевал і їдемо далі без пари, на гальмах.

Андрій Лисак не дивився на водомірне скло, зараз його цікавив лише тунель.

«Галочка» вискочила з тунелю. Дим і пара оповивали її від коліс до труби.

Сокач і Довбня порозчиняли вікна. Нічне морозяне повітря хлинуло