Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко

«Брешеш ти, гадино!» подумав Криж. І він не помилявся. Файн справді брехав. Він дуже добре знав, що конвектор вибухне в ту ж мить, тільки-но доторкнеться до підошви тунелю.

— Зрозуміле завдання, Любомире? — спитав Файн, дістаючи з сумки пачку новеньких сторублівок.

— Зрозуміле.

— Ну, коли так, то беріть аванс, — Файн кинув гроші на коліна Крижу. — Одержите в десять разів більше, якщо виконаєте завдання. На добраніч!

Рано-вранці на другий день, по дорозі на роботу, Криж завернув на Залізничну вулицю, до Лисаків. Хвіртку йому відкрила колишня черниця. Вона дуже здивувалася, побачивши в таку ранню годину друга своєї хазяйки.

— Пане Любомире, може, щось трапилося? Збудити Марту Стефанівну?

— Не треба. Андрій теж спить?

— Ні, одягається. Він же сьогодні починає свою практику на паровозі.

— Знаю. Заради цього я й прийшов. Поздоровити хочу хлопця, побажати щасливої дороги.

— Справедливо робите, по-божому. — Марія звільнила прохід хвіртки. — Будь ласка.

Андрій стояв перед дзеркалом у новенькому «робочому» комбінезоні і зав'язував галстук, коли Криж зайшов до нього в кімнату.

— Доброго ранку, Андрійку!

Широка, радісна посмішка розпливлася на одутлому обличчі Лисака:

— А, це, ви, дядьку Любомире! Здрастуйте! Про вовка помовка, а він і тут! Я щойно про вас подумав.

— Цікаво, як же ти подумав: погано, добре?

— А чого ж мені погано про вас думати? Не маю ніякого права.

— Для цього, мій хлопчику, не треба ніякого права. Треба мати тільки лихе, невдячне серце. А твоє серце, на щастя, і добре, і вдячне. — Криж оглянув Андрія з ніг до голови, від батівських скороходів до празького галстука. — Ти на роботу збираєшся, як на велике свято. Вірно! Молодець! Праця в житті людини — справжнє свято.

Андрій здивовано зирнув через плече на дядька Любомира. Чого це він раптом так заговорив?

Криж простягнув Лисакові руку:

— Ну, Андрійку, щасливої дороги! — Скатертю дорога. Бажаю тобі стати кращим машиністом Закарпаття! Будь завжди здоровий і крилатий. — Криж обняв Андрія, міцно поцілував і, витираючи вологі очі, квапливо пішов до дверей. Але на порозі зупинився, неначе щось згадав — Андрію, в тебе добра пам'ять? — спитав він, ніжно дивлячись на юнака.

— Та, здається, непогана. А що?

— В мене є до тебе одне невелике прохання, Андрійку: запам'ятовуй усе, що побачиш по дорозі. Все без винятку. І особливо придивляйся до залізничних тунелів.

— Навіщо, дядьку Любомире?

— Потім дізнаєшся. То зробиш? Зробиш чисто і акуратно, я знаю. — Криж поплескав по рожевій, виголеній щоці Лисака і вийшов.

Перед виходом «Галочки» на станційні колії, до поїзда, Олекса Сокач у депо побачив свого друга. Як і колись, він був одягнений у чорну форму залізничника. Олекса спустився на землю, привітав Гойду:

— Ти чого тут, Василю? Повертаєшся на чорну роботу?

— Поки що не думаю. Поки що до вподоби робота на новому місці. А як у тебе справи? Е, та нащо я тобі такі питання задаю! За три кілометри видно, який ти гордий і щасливий. Добрячий паровоз хапанув, заздрю. — Гойда обережно глянув навкруги і притишено додав — Шкода тільки, що його забруднить своєю присутністю цей… практикант, Андрій Лисак.

Олекса Сокач усміхнувся:

— Що ж, його можна і не пустити на мій святий паровоз, можна на інший відіслати.

— Не треба.

— Злякався? Все розумію, Василю, не крийся. Я теж у прикордонній смузі живу. Вчора бачив, як ти йшов по п'ятах цього Лисака і музиканта Шандора. Отже, друже, зі мною можеш прямо розмовляти.

— Ну, якщо так, доведеться говорити відверто. Загадкова він людина, цей Андрій Лисак. Усякого дива від нього можна чекати. Уважно наглядай за ним, Олексо, докопайся, що він за один, пошкреби його фасад, зазирни в душу. Тільки ти…

— Ясно. Я все зроблю тишком-нишком. — Олекса занепокоєно глянув на годинник. — Мені час, Васю…

— Стривай! — Гойда притримав Олексу за руку. — Якщо в дорозі буду тобі потрібний, знайдеш мене на гальмовій площадці, другій від паровоза.

— Ти їдеш нашим поїздом? Гойда кивнув:

— До самої Дубні. Не звертай на мене уваги, так треба. Ні на одну хвилину я не повинен втрачати з виду практиканта.

Олекса попрощався з Гойдою і побіг на свій паровоз.

Як хороше сидіти на правому крилі паровоза! Яке воно високе, це місце механіка! Як далеко звідси видно! І земля, і небо, і люди здаються зовсім не такими, якими вони були в той час, коли Олекса керував звичайним паровозом.

Олекса обережно повів «Галочку», минув контрольний пост, вийшов на північні вхідні стрілки і зупинився в голові поїзда, на шостій колії парку відправки.

Олекса відшукав очима гальмову площадку, другу від паровоза, і побачив Василя Гойду. Він стояв на верхній підніжці пульмана і, безтурботно дивлячись на небо, димив сигаретою. «Чому він ні на одну хвилину не може випускати з поля зору Андрія Лисака?» подумав Олекса.

— Здрастуйте, орли!

З такими словами привітання, усміхаючись, на паровоз вилазив Андрій Лисак.

Кочегар Іванчук загородив собою вхід у будку машиніста:

— Ви куди, громадянине? Стороннім сюди не можна.

Андрій презирливо знизав плечем.

— Цікаво!.. Невже ви мене охрестили, стороннім? Не може бути! На моїй персоні аршинними літерами написано, що я без п'яти хвилин паровозник. Лисак.