Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко

— Миколо, займайся своєю справою! — наказав Олекса.

Іванчук звільнив прохід. Лисак боком протиснувся в будку машиніста, привітався за руку з Олексою, а кочегарові і помічникові тільки кивнув головою.

Сокач мовчки, з прихованим здивуванням дивився на практиканта. Андрій був одягнений у темно-синій, старанно випрасуваний, з великою кількістю накладних кишень і металевими застіжками комбінезон, з-під коміра якого навмисне визирав акуратний вузол темно-бордового шерстяного галстука. На голові майбутнього машиніста примостився чорний новенький кашкет; над його лакованим козирком, на околиші, сяяла залізнична емблема. Взутий Лисак у жовті, на товстій підошві, з мідними гачками черевики. Талія його перетягнута рипучим шкіряним ременем з величезною нікельованою пряжкою.

У радіоприймачі почулося попереджуюче покашлювання, і через мить у будці машиніста пролунав співучий жіночий голос:

— Увага! Сімсот сімдесят сім тринадцять! Увага! Я — диспетчер паровозної служби.

Сокач, кочегар Іванчук і помічник машиніста Довбня пожвавлено перезирнулися.

— Ніжний голосок! — засміявся Лисак. — Просто-таки ангельський.

Сокач відгукнувся:

— Єсть увага!

— Це ваша перша поїздка в гори? — поцікавився диспетчер.

— Ви помилилися, товаришу диспетчер. — У голосі Олекси прозвучала простодушна дитяча образа. — Паровоз номер сімсот сімдесят сім тринадцять вперше іде в гори, а я, машиніст Сокач, — у п'ятсот перший раз.

— Зрозуміло. — Голос диспетчера трохи потеплів. — Я не хотіла вас образити. Наступного разу я буду чіткіше формулювати свої запитання. Отож, товаришу Сокач, чи можу я бути впевнена, що ви по графіку, хвилина в хвилину, приведете поїзд у Дубню?

— Можете! Запевняємо!

— Все ясно. Щасливої дороги!

— Зачекайте! Маю одне запитання.

— Будь ласка.

— Як ваше прізвище?

— Королевич, Тетяна Степанівна.

Олекса вимкнув приймач, відкинувся на спинку крісла, значуще подивився на свою бригаду: ну що, мовляв, скажете?

— І нам усе ясно, — усміхнувся Андрій Лисак. — Перманент. Червоні губки. Напудрений носик. Криваві кліпси в рожевих ніжних вушках. Таня! Танечка!..

Приглушений густим туманом і дощем, донісся голос головного кондуктора:

— Ей, синки, приймайте жезл!

Олекса висунувся у вікно, зірвав кашкета і спритно підхопив підкинутий вгору жезл — важкий металевий кругляш, відполірований частим дотиком рук.

— Поїхали, синки! — головний підкріпив своє слово довгим свистком.

Олекса потягнув униз підойму з дерев'яним відполірованим яблуком на кінці. Могутній гудок залунав у товарному парку станції Явір. Чули його, як був певний Сокач, і в усіх кінцях міста, і на виноградниках Соняшної гори, і на прикордонних заставах, і за Тисою, в Угорщині, і в садах Чехословаччини, і в передгір'ях Карпат.

«Галочка» тихо рушила вперед, плавно розтягуючи поїзд. Пружні струмені пари вирвалися з циліндрів через відкриті крани і, розростаючись у молочні хмари, слалися по землі праворуч і ліворуч від локомотива.

Іванчук і Довбня мовчки, зосереджено займалися своєю справою: поїли і годували «Галочку» водою і вугіллям. Лисак, димлячи сигаретою і насунувши на очі форменний кашкет, міцно всівся на круглому, що крутилося, «гостьовому» сидінні, усім своїм виглядом показуючи, що до кінця рейсу не зрушить з цього зручного, вигідного місця. З накладної кишені його комбінезона визирали край темно-червоної записної книжки і позолочений наконечник авторучки.

Поїзд набирав швидкість.

Сокач зняв руку з реверса. Його бліде обличчя було забризкане краплинами дощу, з-під кашкета вибивалося мокре пасмо волосся, по кромці лакованого козирка біг світлий дощовий струмочок. «Ну як, добре?» стурбовано, поглядом, запитував Олекса своїх товаришів.

Вздовж залізниці ще тягнулося місто, напівзадушене туманом. Стіни однотипних будиночків, складені з червоно! цегли і наскрізь просякнуті вологого, здавалося от-от розповзуться. По безлюдній вулиці, підкреслюючи її незатишність, мчав, розрізуючи дощові калюжі, велосипедист у береті і чепурній куртці. Однією рукою він стискував руль, другою тримав над головою великий чорний зонтик.

На цій же вулиці, на розі, біля червоного цегляного будинку, Олекса побачив жінку в чорному платті і чорній хустці. Ковзнувши по ній поглядом, він захотів роздивитися її уважніше. Щось знайоме, рідне було в цій маленькій чорній постаті, що самітньо стояла на вулиці під дощем. Чого вона так жадібно, забувши про дощ, дивиться на поїзд, що наближається? В Олекси стислося серце: він впізнав матір. Її чорний мокрий одяг блищав. Обличчя теж було мокрим. Олекса здер з голови кашкет, привітно помахав ним, але одразу ж докірливо похитав головою:

— Простудишся! — крикнув він. — Іди негайно додому! Чуєш?

Ганна Степанівна покірно закивала головою, помахала синові своєю маленькою рукою і швидко зникла за рогом.

От якби там, біля цегляного будинку, поруч з матір'ю стояла і Ганнуся!..

Крізь туман тьмяно заблищала вода бурхливої річки: то Кам'яниця несла свої води назустріч поїздові. Тут, на рівнині, та ще весною, вона розливалася привільно, далеко виходячи з свого звичайного зимового і літнього річища. Кам'янисті береги річки, густо вкриті крупною галькою, стали тепер її дном.

Поїзд упевнено набирав ходу. Туман рідшав, піднімався від землі. Дощ перестав. Десь на одну мить блиснув сонячний промінь — він одразу ж відбився на обличчі Сокача.

У напіввідчинені вікна війнув холодний вітерець. В шибки зацокотіли дробинки снігової крупи.

«Галочка» деякий час ішла глибокою виїмкою, між двома горбами. Обабіч залізниці тягнулися канави з дощовою водою. Тонкий, крихкий льодок, який затягував поверхню канав, розламувався, ніби його давила, йдучи, людина-невидимка.

— Бачили?.. — сказав Олекса.

Андрій Лисак не бачив за вікном нічого такого, чим можна було б захоплюватись, але про всяк випадок він кивнув і співчутливо підморгнув Сокачеві. Знову вирвалися в долину.

Кам'яниця дедалі меншала, міліла, на її