Привид Чорного острова - Віктор Григорович Безорудько

— Якось пізно ввечері Гаррі на човні повертався додому з чималеньким уловом риби і, мабуть, уявляв, яка рада буде тому улову його маленька мулатка. Вона візьметься чистити рибу, але ще ніколи їй не вдавалося це діло довести до кінця. Або ж поранить палець, або її ніжні руки, не. звиклі до праці, втомляться. Тоді цілісінький вечір Гаррі глузує з Анжеліки. І їм обом весело. Взагалі, я чорномазих не полюбляю. Але це були на диво приємні люди, і я навіть сидів з ними поряд за столом і не відчував огиди. Ще налив собі коньячку оповідач.

— А то якось Гаррі помітив ще здалеку примару, що прямувала до будиночка. Він кинув рибу й побіг. Нагодився якраз вчасно — привид уже накинув петлю на шию Анжеліці. Мені Гаррі розповідав, що спершу сам остовпів з переляку. Але дикий зойк Анжеліки пробудив його. Гаррі кинувся на привида і вхопив його тим прийомом, який у боротьбі зветься ключем. Спершу ніяк не міг стиснути привидові шию. Потім відчув, що той пасує. Гаррі тиснув, доки привид утратив свідомість.

Джон болісно застогнав. Усі поглянули на нього. Білл запитав:

— Тобі щось болить, тату?

Джон не відповів, налив віскі, випив, і його погляд застиг. Дивився він, не блимаючи очима, кудись у далечінь.

— Ось так, Джоне, Гаррі зустрівся з тим привидом.

— А що було потім? — запитав Білл. — Привид помер?

— Ні. Не помер. Гаррі зірвав машкару і побачив спотворене страхом і люттю людське обличчя. Здалося йому, що той привид помер. Гаррі вхопив непритомну Анжеліку на руки і поніс до моря. Мулатка надихалася вологого повітря, викупалася і прийшла до пам'яті. Вони довго не поверталися до будинку. Гаррі ніяк не міг переконати свою ніжну коханку, що привид помер і вони зможуть спокійно жити. Коли ж вони зайшли до будинку, привида там не було.

Всі з цікавістю дивилися на Морісона. Лише Джон зберігав байдужий вигляд. Ніби його взагалі не цікавила розповідь.

Він несподівано сказав:

— Кінчай теревені. Набридли твої вигадки.

— Кажеш, вигадки? Завтра їдемо до Гаррі. Він і досі не може заспокоїтися. Адже його Анжеліка померла.

— Як померла? — сплеснула руками Мері.

— З переляку. Ввесь час бачила перед очима привид. І, зрештою, серце не витримало.

— Бідолашна, — зітхнула Мері, — так з переляку померла і мама.

— Гаррі чекає нагоди, щоб спіймати привид. Він, наприклад, перший запевнив кореспондентів, що то зовсім не привид, а звичайнісінька людина.

— Хіба людина може бути такою жорстокою? — вигукнула Мері.

— Може. Але ніхто, звичайно, не повірив Гаррі. Адже привид тоді зник з будинку, і хоч як його шукав Гаррі — знайти не зміг. Потім привид не приходив сюди багато років. Мабуть, тому й з'явився до мене Джон і взяв цей острів у оренду за безцінь. Здається, більше привид не був тут.

— Був, — прошепотів Білл.

— Це трапилося, коли наша мама хворіла. Вона десь знайшла шовкові мотузочки. Привид розсердився і одного разу прийшов до неї. Але він її не душив. Мама лише страшенно злякалася і зовсім перестала розмовляти, — сказала Мері.

— А щоб привид більше не з'являвся, біля постелі в мами весь час чергував тато. Він навіть нас не допускав до неї.

— Годі! — вдарив велетенським кулаком по столу Джон. — Набридло слухати. Годі, кажу!

Але Мері байдуже махнула рукою в бік батька і сказала:

— Перед смертю мама раптом вимовила: «То був він». А хто ж саме був? Про кого вона говорила? Так ми з братом і не знаємо. І ніколи тепер не взнаємо…

Пауза затяглася надовго. Її порушив Морісон:

— Отже, містере Джон, коли ти не віриш, що привид справді вештався на цьому острові, я тебе таки познайомлю з Гаррі.

— На біса він мені потрібний, — вимовив Джон, — ще негритосів тут не вистачало.

— Тату, тату, — вихопився Білл, — а давай пошукаємо привида. Може, він десь причаївся на острові й живе тут? Давай його пошукаємо і знищимо.

Джон поглянув на сина спідлоба і сказав:

— Не вигадуй. Немає тут привида… Зник уже давно.

— Ні, привиди так не зникають. Вони живуть тисячі років, — сказала Мері.

Морісон засміявся. Його черевце весело застрибало.

— Вони, мабуть, змінюють місце проживання. Коли б того привида хтось раніше добре струсонув, він давно б зник з острова. Хай йому лихо — від нього я зазнав чимало збитків. За безцінок здав острів тобі, містере Джоне, бо ніхто не хотів тут поселятися. А ти за п'ятнадцять років не сплатив мені й цента.

— То я тепер ніколи не стрінуся з привидом? — не міг заспокоїтися Білл.

— Ні, не зустрінешся. І маєш щастя, хлопче, — сказав Морісон. — Мене, між іншим, дивує одна обставина. В останній рік війни в Німеччині на болоті було знайдено офіцера вермахту, задушеного шовковою шворкою з парашута. Як можна пояснити це? Хіба тільки випадковістю? А втім, краще не згадувати про ті часи. — Морісон підвівся з-за столу, пройшов з кутка в куток, зупинився проти Мері й сказав: — Ну, моя мила дівчинко, надійшов час прощатися. Ох, як мені не хочеться полишати ваш дім. Повір, коли б не термінові справи, охоче пожив би з вами з тиждень. Та не можу. У нас, бізнесменів, кожна хвилина на рахунку. Пробачте, що наговорив проти ночі багато страшного. Білл, напевне, не спатиме. Буду вирушати.

З-за столу підвелися всі, окрім Джона. Він сидів і дивився порожніми очима кудись у простір. Здавалося, Джон не помічав нікого у цій кімнаті. Напевне, важкі спогади несподівано навалилися на нього.

— Ну, друже, — поклав Морісон руку на плече Джонові, — давай прощатися. Якось виберу час і приїду знову. Та дивися, старий, щоб у тебе тут порядок був. І… щоб моя наречена не